19.2

Відвертаюся до вікна. За тонованим склом миготять сірі багатоповерхівки, машини зливаються в суцільний потік. Дістаю телефон, намагаючись не звертати уваги на те, як дрібно тремтять пальці.

Швидко набираю Даринці.

«Ти тільки не падай. Я лечу в Німеччину.»

Відповідь прилітає миттєво.

«Що! З ким?!»

«З Раєвським. Замість його асистентки. Мене просто запакували в машину. Речей нуль. Я в шоці.»

«Міло, це ж просто... Я навіть не знаю, що сказати. Тримайся там! І напиши, як долетиш!!!»

Блокую екран і ховаю телефон у кишеню. А Кирило тим часом уже простягає мені тонкий планшет.

— Тримай. Тут документи. Поліна скинула всі драфти.

Екран відразу засвічується, і поверх робочих папок вискакує повідомлення в месенджері від Поліни: «Мілочко, я тут! У першій папці — наш детальний таймінг і досьє на німецьку делегацію з фотографіями, щоб ти знала, хто є хто і які посади займає. У другій — поточні контракти. Юристи вже все вичитали! Просто уважно проглянь текст, щоб освіжити в пам'яті їхню специфічну термінологію і розуміти контекст перед завтрашніми переговорами. Усі квитки, трансфери і готель я контролюю звідси. Обіймаю!»

Я видихаю. Напружені плечі трохи опускаються. Дякувати богу, я не одна і мене не кинули напризволяще. Мозок чіпляється за знайому роботу з текстом, відсуваючи паніку кудись подалі.

— Ознайомся з досьє, — додає Кирило, знову заглиблюючись у свій телефон. — Мені треба, щоб завтра ти розуміла, з ким ми говоримо, і вловлювала будь-які нюанси в їхніх формулюваннях.

До аеропорту ми їдемо в спокійній діловій тиші. Я настільки занурююся в технічні характеристики і біографії німців, що помічаю зміну маршруту лише тоді, коли машина м'яко гальмує.

Я піднімаю голову й завмираю.

Величезні скляні фасади термінала світяться в сутінках, відбиваючи світло ліхтарів. Десь удалині з низьким гулом злітає літак, і цей звук вібрує прямо в грудях.

Ми зупиняємося біля VIP-входу. Біля розсувних дверей до нас підходить один з охоронців компанії і мовчки простягає мені мій закордонний паспорт. Усередині щось солодко тьохкає від усвідомлення того, що це справді відбувається зі мною. Я справді лечу в іншу країну. Я побачу справжній літак, здіймусь на ньому вище хмар. Відчую, як це, коли дихання завмирає від відчуття польоту.

Усередині термінала трохи ніяковію. Мій старий кардиган і потертий рюкзак виглядають тут максимально чужорідно, але поруч іде Кирило. І мені здається, наче це створює навколо нас невидимий захисний купол.

Нас швидко оглядають і пропускають на посадку. І за кілька хвилин ми вже піднімаємося трапом у салон.

Я зачаровано кручу головою на всі боки. Це зовсім не схоже на ті літаки, які я бачила у фільмах. Немає сотні пасажирів і тісних рядів. Це невеликий корпоративний джет. Під ногами м'який ковролін, навколо панелі з темного дерева, приглушене тепле світло. Стюардеса з ідеальною усмішкою пропонує воду та шампанське.

Я ввічливо відмовляюся від напоїв, падаю у своє широке світло-шкіряне крісло біля ілюмінатора і міцно вчіплююся пальцями в підлокітники.

Кирило сідає напроти. Нас розділяє лише невеликий розкладний столик.

— Паски, Міло, — неголосно нагадує він.

Автоматично тягнуся вниз, шукаючи рукою звичну автомобільну засувку. Але замість неї намацую якусь важку металеву пластину і дивний фіксатор. Смикаю раз, другий. Ремінь не піддається, вислизає з тремтячих пальців, і я починаю нервово сопіти, відчуваючи себе абсолютною дурепою.

Кирило тихо видихає. Піднімається зі свого крісла і робить крок до мене.

Нахиляється, спираючись однією рукою на підлокітник мого крісла. Його широкі плечі на мить закривають світло, заганяючи мене в тінь. Запах сандалу, терпкої кави і гарячого чоловічого тіла б'є по рецепторах, миттєво відключаючи мозок.

— Пусти, — каже майже пошепки.

Його великі пальці перехоплюють мої. Повільно, навмисно повільно прибирають їх від ременя. Я завмираю, втискаючись у спинку, забувши як дихати. Його кісточки ковзають по моєму стегну — випадково чи ні, не знаю, але по тілу прошиває гарячий, іскристий розряд струму прямо донизу живота.

Він спритно з'єднує металеві деталі. Лунає сухе клацання.

Його обличчя завмирає в якихось жалюгідних сантиметрах від мого. Темний, важкий погляд ковзає по моїх привідкритих губах, затримується там на одну нестерпно довгу секунду, і лише потім він випростовується і повертається на своє місце.

Літак починає повільно вирулювати на злітну смугу. Гудіння двигунів наростає, заповнює простір, вібруючи десь у сонячному сплетінні. А потім він починає розгін. Мене м'яко, але невідворотно вдавлює в спинку крісла.

Закриваю очі. Дихання збивається на короткі вдихи. Серце гупає так важко, ніби намагається проламати ребра.

І раптом на мої зціплені, побілілі пальці лягає велика тепла долоня.

Я здригаюся і рвучко відкриваю очі.

Кирило, трохи подавшись вперед, накриває своєю рукою мою. Великий палець ледь помітно, заспокійливо погладжує кісточки, і цей простий дотик несподівано заспокоює.

— Все добре, Міло, — його голос звучить оксамитово і терпкі мурашки влаштовують забіг по моєму хребту. — Усе добре. Я поруч.

Наступний уроивочок буде у вівторок, мої любі. 

Міцно обіймаю, ваша Ванілька ❤️❤️❤️