Розділ 19

Я дивлюся на зачинені двері кабінету й кілька секунд просто кліпаю очима. Мозок відмовляється обробляти інформацію. Франкфурт? Який до біса Франкфурт?

Поліна поруч голосно сьорбає воду з пластикової скляночки.

— Міло... дякую тобі, — шепоче з полегшенням, потираючи заплакані очі. — Ти мене просто з того світу витягла.

— Ага. Зате сама туди потрапила, — бурмочу, хапаючи зі столу підписану червону папку.

Двадцять хвилин. Він дав мені двадцять хвилин.

Кулею вилітаю з приймальні. Ліфт здається нестерпно повільним. Спочатку на п'ятнадцятий. Забігаю в бухгалтерію. Зоя Петрівна піднімає на мене втомлений погляд.

— Зоє Петрівно, все підписано, — відсапуюсь.

— Ось ще для Макарова… — починає вона, простягаючи мені чергову теку.

Але я поспіхом її перебиваю.

— Я не можу, Зоє Петрівно… Я відлітаю у відрядження. З Раєвським. Замість його асистентки.

Вона так і завмирає з напіввідкритою папкою. Її очі за товстим склом окулярів стають розміром з п'ять копійок.

— З Раєвським? У Франкфурт? — вона кліпає, переварюючи цю інформацію.

— Ага, — притуляю долоню до серця, намагаючись вгамувати шалений стукіт. — І я просто в паніці.

— Ох, Ангеловська! — хитає головою. — Не переживай. Якщо Кирило Андрійович так вирішив, отже, знає, що впораєшся.

— Мені б його впевненість.

— Все буде добре, Мілочко. Удачі.

— Дякую! — махаю рукою й біжу попереджати своїх.

Влітаю в нашу комірчину так, що ледь не зношу з ніг Вадима, нашого старшого зміни.

— Вадік, я у відрядження з босом. Терміново, — випалюю, на ходу здираючи з шиї робочий бейдж.

Він так і зависає з відкритим ротом і недожованим бутербродом у руці.

— Куди? З Раєвським? Ти?!

— Не питай. Я сама в шоці, — хапаю свій рюкзак з полиці, гарячково перевіряючи, чи на місці гаманець і ключі. — Пошту з третього поверху я не забрала, там у лотку лежить. Усе, я побігла!

Він ще щось мимрить у спину, але відлуння моїх кроків уже б'ється об бетонні стіни сходів, що ведуть на підземний паркінг. Серце товчеться десь під самим горлом. У голові починає трохи прояснюватися, і разом із цим накочує тиха, липка паніка.

Вилітаю на освітлену територію. Знайомий чорний позашляховик стоїть біля ліфтів, двигун тихо і потужно гуде. Водій вже тримає відчиненими задні дверцята.

Пірнаю в прохолодний салон. Запах сандалу і дорогої шкіри миттєво б'є по рецепторах, повертаючи спогади про той вечір, коли він мене, змерзлу й мокру, забрав до себе. Кирило сидить поруч, уже втупившись у свій планшет. Тканина його піджака ледь натягується на широких плечах, коли він швидко гортає сторінки на екрані.

— Кириле Андрійовичу, — мій голос трохи тремтить. — У мене навіть базових речей немає. Абсолютно нічого. Це ж треба буде купувати все! Від ділового костюма, змінної білизни до косметички. Ми точно не встигнемо заїхати додому? Хоча б на п'ять хвилин. Я схоплю найнеобхідніше...

Слово «додому» дряпає язика. До нього додому.

Він відриває погляд від екрана. Його довгі пальці повільно опускають планшет на коліна. Темні очі ковзають по моєму сірому кардигану, затримуються на обличчі. Він ледь помітно хилить голову набік, оцінюючи мій зібганий, розгублений вигляд, а потім кидає погляд на водія через дзеркало заднього виду.

— Марку, як у нас із часом?

— Впритул, Кириле Андрійовичу. На мосту тягучка.

Кирило знову повертається до мене. Його велика рука спокійно лягає на спинку мого сидіння. Від цього простого, важкого жесту по шкірі пробігає електричний струм. Хоч його долоня за кілька сантиметрів від моїх плечей, мені здається, що відчуваю його доторк. І все всередині починає стягуватись в тремтливий вузол.

— Якщо завернемо додому, ризикуємо втратити слот на виліт, — його вуста ледь тремтять, наче він стримує лукаву усмішку. — Міло, не хвилюйся ти так через речі. Це найменша з наших проблем. Кілька дрібничок точно мене не розорять.

Він прибирає руку, знову беручись за свій гаджет, а я нервово кусаю губу, змиряючись.

Мої любі, неділя, як за звичай, у нас вихідний. Очікуйте на продовження у понеділок, о шостій ранку. 

Обіймаю, ваша Ванілька❤️❤️❤️