18.2

Він дивиться на мене так, ніби вперше побачив.

— Міла? Що ти тут робиш? — його голос звучить трохи різко і, мабуть, незвично. Бо попри все він ніколи таким тоном до мене не говорив.

— Та ось… — трохи хриплю. Але відкашлююсь і вже рівніше продовжую: — Зоя Петрівна наказала терміново доставити накладні. На підпис. Поки ви не вилетіли.

— Якщо вилечу, — задумливо супиться. Якось розгублено і по-простому куйовдить волосся на потилиці. — Давай сюди документи.

Він вихоплює з моїх рук червону папку, не дивлячись ставить розмашистий підпис і кидає її назад на стіл. А потім раптом завмирає, спершись долонями об стільницю. Його погляд знову впивається в мене.

— Ти зараз працюєш в архіві. Відкриті копії договорів по німцях сьогодні підшивала? Структуру бачила?

— Бачила. Я їх по папках розкладала, — відповідаю насторожено, не розуміючи, куди він хилить. — Звичайний двомовний контракт...

— Мови. Ти щось казала про французьку.

— Англійська та французька. Це моя спеціальність, пам’ятаєте? Переклад, — мій голос звучить рівно, хоча всередині вже зароджується липке передчуття катастрофи. — Я просто машинально проглядала текст, коли сортувала. Але при чому тут...

— Німецька? — перебиває він.

— Трохи гірше, але базові речі зрозумію.

Кирило завмирає, спершись долонями об стіл. І дивиться так прискіпливо й вивчально, ніби розкладає на молекули.

— Закордонний біометричний є? Діючий?

— Є... Ми з подругою збиралися подаватися на студентську програму Work and Travel, я ще навесні його оформила.

Уже розумію, до чого він хилить, і це мені категорично не подобається. Але хто мене питає? Наступна фраза підтверджує усі мої погані передчуття.

— Ідеально. Їдеш зі мною.

— Куди? — чисто на автоматі.

— У Франкфурт. Виліт за дві години. Полю, — кидає швидкий погляд на асистентку, — скинь їй на пошту всю папку по переговорах і таймінг. Нехай читає в машині.

— Ні! — мій голос зривається, протестуюча хвиля піднімається зсередини. А ще хвилину тому я думала, що поцілунок ― моя найбільша проблема. Наївна. — Я нікуди не поїду! Я поняття не маю, як організовувати зустрічі, я не знаю ваших графіків і протоколів!

Мене накриває гостра, задушлива паніка. Здається, стіни приймальні починають тиснути на плечі. Я ж там усе завалю в першу ж хвилину! І взагалі... в мене на вечір свої плани. Я мала шукати житло. З'їхати з його квартири сьогодні ж! Я вже все вирішила!

— Міло, я допоможу! — раптом підскакує зі стільця Поля. Її заплакані очі благально дивляться на мене. — Я все віддалено зроблю! Квитки, броні, графік — усе на мені. Я буду з тобою на зв'язку кожну секунду. Напишу, куди йти, що йому подавати, кого як звати. Тобі треба просто бути там фізично і перекладати! Будь ласка!

Кирило нахиляється трохи вперед. Його важкий погляд прибиває мене до місця, відрізаючи всі шляхи до втечі.

— Міло, це наказ. Компанія оплатить подвійний тариф за відрядження. Але ти правда потрібна.

— А мій паспорт? — хапаюся за останню соломинку. — А речі?! Одяг, білизна? Я не можу полетіти в джинсах!

— Хтось заїде на квартиру, забере твій паспорт і доставить прямо до термінала. А на пакування валіз немає часу. Купимо все на місці, — він відрубує це так буденно, ніби мова йде про паперові горнятка для кави. — У тебе двадцять хвилин, щоб попередити старшого зміни в архіві. Чекаю на підземному паркінгу.

Він розвертається і йде назад до свого кабінету, але, обернувшись, встигає кинути на прощання:

— Час пішов, Міло.

Мрої любі, наступний уривочок чекайте в суботу!

З любов'ю ваша — Ванілька ❤️❤️❤️