17.2

Але думка, що доведеться знову обслуговувати столики і чекати повторення ситуації, ховатись від інших, схожих на Тимура, боятись… Я, мабуть, більше ніколи так впевнено й безпечно не почуватимусь на цій роботі. Де моє слово нічого не важить. Де начальство не своїх працівників захищає, а клієнтів, руйнуючи життя й репутацію невинної людини.

— Ні, Денисе, — мій голос звучить рівно і несподівано впевнено. — Я не повернусь.

Скидаю виклик, не слухаючи його подальшого скиглення.

Пальці міцно стискають телефон. Власник особисто наказав. Ну звісно. Власник, якого я за всі роки роботи навіть в очі ніколи не бачила. У нього ціла мережа таких заміських комплексів і ресторанів, він навряд чи взагалі здогадувався про моє існування, не те що переймався незаконним звільненням якоїсь там офіціантки.

Так, Даринка виставила той гнівний пост про мій інцидент, і в коментарях справді піднялася хвиля обурення. Але давайте дивитися правді в очі: моя подруга — не топовий інфлюенсер. Її п'ять тисяч підписників навряд чи змусили б власника елітного бізнесу так швидко метушитися, роздавати накази і виплачувати мені такі космічні суми.

Я чітко розумію, чиїх це рук справа.

Глибоко вдихаю. Вдячність накочує теплою хвилею, знімаючи з плечей величезний тягар. Він дійсно людина слова і розв'язав мою найбільшу проблему.

Але це нічого не змінює. Він зробив це не тому, що я для нього якась особлива. Він просто звик тримати ситуацію під контролем і виправляти чужі помилки, якщо бачить несправедливість і вважає це за потрібне.

А цілувати мене — це його власна помилка.

Що ж, я цю помилку теж виправлю.

Блокую телефон. Тепер у мене є гроші. Мені більше не треба терпіти цю муку — жити під одним дахом із чоловіком, який вибиває ґрунт з-під ніг одним дотиком, і вдавати, що мене це влаштовує. Я можу зняти цілком пристойну квартиру неподалік роботи, працювати і оплачувати мамине лікування та підтримувати сестру. 

Мої фантазії — мої проблеми. І варто їх засунути куди подалі, бо почуття до Кирила марні й безпідставні. І хоч боляче буде поряд із ним, але відмовлятись від роботи, що приносить гарний стабільний дохід, є офіційною і цілком може бути щаблем для подальшого просування, хай і не в його компанії — цілковита дурість. І вчиняти її я не збираюсь.

А от із житлом вирішу питання сьогодні ввечері. Повернуся з офісу, зв'яжусь із посередником, домовлюсь про перегляди. І з'їду, як тільки підпишу договір.

Так буде правильно. Зрештою, він поцілував, а я відповіла. І все це ми зробили за спиною Ілони.

На роботу я сьогодні не йду, а лечу. Вперше за останні кілька тижнів у мене немає цього задушливого відчуття безвиході, провини й вдячності. У мене є гроші. Є план. І хоч моя вдячність залишиться, а з роботи я не піду, проте явно вже не буду почуватись настільки залежною.

Забігаю в офіс за п’ять хвилин до початку робочого дня. Спускаюся на свій мінус перший поверх. Киваю колегам, охоронцю. І, знявши вітрівку та кинувши рюкзак на поличку у комірчині, беруся розбирати ранкову пошту, розкладаю документи по теках і вирушаю на свій звичний маршрут поверхами.

Робота кипить. Я механічно розношу папери, подумки вже пакуючи свою стару дорожню сумку і прокручуючи в голові варіанти розмови з посередниками — може, й не треба до вечора чекати. Набрати, коли буде перерва...

Перед обідом залітаю на п'ятнадцятий поверх, у бухгалтерію.

Зоя Петрівна сьогодні виглядає ще більш напруженою, ніж зазвичай. Її окуляри сповзли на самий кінчик носа, а на столі панує абсолютний хаос із якихось звітів і накладних.

— Ангеловська! — різко гукає вона, щойно я переступаю поріг. — Добре, що ти тут. Кидай свої папірці, це зараз не горить.

Вона висмикує з купи червону пластикову папку і майже тицяє її мені в руки.

— Раєвський відлітає у відрядження. Якщо він це не підпише до свого вильоту — ми всі завтра отримаємо по шиї. Фінансовий відділ наплутав терміни, а крайньою зроблять мене!

Я розгублено притискаю папку до грудей.

— А... куди мені йти? До Макарова?

— Якого ще Макарова? — вона закочує очі так, ніби я спитала якусь несусвітню дурницю. — До Раєвського! Біжи на тридцятий поверх. І без його особистого підпису навіть не думай сюди повертатися!

Серце робить кульбіт і важко гепається кудись униз. Як мені дивитись йому в очі після всього, що було? Вдати, що не пам'ятаю? Що не зачепило?

Це було б правильно. Але чи вдастся? У мене ж на обличчі завжди все написано крупними буквами. От дідько!

— Чого завмерла? — гримає Зоя Петрівна, повертаючись до монітора. — Час іде! Одна нога тут, інша там!

Судомно киваю. Розвертаюся і біжу до ліфтів.

Продовження завтра, о шостій ранку.

З любов’ю ― ваша Ванілька ❤️❤️❤️