16.2

Він зупиняє на них погляд буквально на секунду, але такий відвертий і гарячий, що мені стає жарко й млосно. Інстинктивно схрещую руки на грудях, ховаючись глибше у воду, і відчуваю, як обличчя заливає пекуча фарба. Подумки молюсь, щоб крізь піну й воду нічого не було видно. Але чомусь здається, що він бачить мене усю, всі дрібнички й найпотаємніші куточки тіла.

Кирило повільно видихає. Робить крок назад, до дверей, ледь відкриває рота, щоб щось сказати, і світло раптом гасне.

Давлюся повітрям. Серце підскакує кудись під саме горло і починає битися так лунко, що віддає у скронях.

— Бляха, — тихо, але виразно лунає його голос десь зовсім поруч.

Спираюся руками на мокрі краї ванни. Пальці ковзають по мармуру. Піднімаюся, але мокра нога зрадливо їде по дну.

— Ай! — зойкаю, втрачаючи рівновагу, і з гучним плескотом ковзаю назад у воду, боляче вдарившись поттилицею об край.

Вода накриває відразу з головою, бризки летять на всі боки. Я заковтую воду, чхаю і фиркаю, відпльовуючись від піни. Намагаюсь вибратись, але раз по раз знову опиняюсь по вуха у воді.

— Міло! Не рухайся! — чую його різкий, трохи владний наказ. І слухняно затихаю.

А в наступну секунду моїх мокрих, змерзлих плечей торкаються його руки. Такі гарячі, що цей контраст обпікає навіть крізь шар води і піни. Одним дужим ривком він витягує мене з води.

Не встигаю навіть зробити вдих, як опиняюся на ногах. Повітря у ванній кімнаті після гарячої води здається прохолодним, і шкіра вкривається сиротами. Але Кирило миттєво накидає мені на плечі щось велике, м’яке і сухе, і я здогадуюсь, що це рушник, який висів на гачку. Загортає мене в нього, притягуючи до себе.

Завмираю в його обіймах, мимоволі вдихаючи запах його парфумів.

— Ти не забилась? — його руки ковзають по рушнику.

Він швидко обмацує мою потилицю, передпліччя, спину, проводить по руках, перевіряючи, чи немає травм. Дотики сухі й автоматичні, але від них шкіра під махровою тканиною знову вкривається сиротами. І цього разу вже не від холоду.

Хитаю головою й лиш за мить розумію, що в цій темряві він нічого не бачить.

З губ зривається тихе, тремтяче: «Ні».

Мої пальці мимоволі вчіплюються в його сорочку. Тепло розповзається шкірою. Здається, кожною клітинкою відчуваю його доторки, навіть крізь тканину рушника. Щось важке, тепле й млосне скручується в животі, лоскоче під ребрами. Мені хочеться одночасно втекти і залишитись в його руках навічно.

І саме в цю, розтягнуту до неможливості секунду, спалахує світло.

Мружуся від різкої різі, а коли повільно розплющую очі, в горлі раптово пересихає настільки, що я не можу ковтнути.

Ми стоїмо впритул. Мій ніс майже торкається його розстебнутого коміра. Його сорочка теж мокра, на щоці піна, а завитки темного волосся, що видно у вирізі, вологі від моїх доторків.

Я змушую себе підняти голову, хоча інстинкт кричить опустити погляд.

Його очі зовсім близько. Темні зіниці розширені до неможливості, витісняючи райдужку. І там вирує щось темне, важке, голодне. Те, від чого в мене перехоплює подих.

Він дивиться на мої губи. Його погляд майже фізично відчутний — гарячий, як розпечений метал. Вода стікає з мого мокрого волосся, краплі повзуть по ключицях, ховаючись під рушником, але я нічого цього не помічаю. Весь мій світ зараз звузився до нього.

Я мимоволі дивлюся на його губи у відповідь. Вони такі гарні. Чітко окреслені, зараз злегка стиснуті від напруги. Такі…

Я встигаю лише подумати, як це — коли він цілує.

А в наступну секунду вони раптом накривають мої.