Розділ 16

Серджусь на себе, за свої емоції, за таку реакцію, за ось цю ненормальну прив’язаність. Бо Кирило — дорослий чоловік, і Ілона — доросла жінка. Вони пасують одне одному як дві половинки мушлі. А я — нещасне біднятко, яке він просто рятує через провину. Єдине, що маю до нього відчувати ― вдячність. Але... але чомусь не виходить. І я гаряче обіцяю собі, що як тільки розгребусь із своїми нагальними проблемами, запишусь до психолога.

— Тримай, Міло, — голос Макарова вириває мене зі ступору.

Різко обертаюсь. Кліпаю очима, повертаючись до реальності. Він простягає підписаний аркуш.

Гаряче дякую йому. Макаров і справді хороший дядько, ніколи не дивиться зверхньо, йде назустріч, коли не зайнятий. Щоправда, зайнятий він здебільшого весь час.

Кидаю погляд на годинник на його стіні, і всередині все обривається. П'ять хвилин на сьому. Бухгалтерія вже точно зачинена. Але все одно лечу коридорами, вже не розбираючи дороги. У ліфті без упину тисну на кнопку, ніби це допоможе йому спускатися швидше. Вбігаю в кабінет рівно в ту мить, коли Зоя Петрівна вже замикає свій сейф, одягнена в плащ.

— Ну і де тебе носить? — суворо кидає вона, обернувшись до мене. — Я мала здати кабінет під охорону ще п'ять хвилин тому.

— Вибачте... — засапано видихаю, простягаючи їй багатостраждальний аркуш. — Я думала, ви вже пішли.

— Пішла б, і ти б завтра отримала штраф за зірвані терміни оплати, — вона висмикує договір з моїх тремтячих рук. Швидко сканує підпис Макарова, ховає папір у свою папку. — Йди вже. І щоб більше без дірок мені.

Від цього несподіваного, буркотливого співчуття в горлі стає тісно. Я тільки ще раз гаряче дякую і виходжу.

З плечей наче падає щось важке, непіднімне.

Спускаюся на перший поверх на ватяних, ослаблих ногах. Останній забіг витягнув рештки енергії, яка була про запас на те, щоб дістатись додому і просто добрести до ліжка. Тому дорога до квартири проходить наче в тумані. Здається, я дрімаю в маршрутці, в метро. Напівсонна заходжу в під'їзд і позіхаю раз за разом, коли кнопки ліфта висвічують черговий поверх.

На останніх силах відчиняю двері. Знімаю кросівки, скидаю сумку просто на підлогу. Кирила, звісно, немає і, мабуть, сьогодні вже не буде. Ілона повернулась з-за кордону, і в них, певно, гаряче побачення після стількох тижнів розлуки.

Від цієї думки знову нудить.

Падаю на диван, не вмикаючи світла. Навіть, здається, трохи дрімаю. І різко здригаюсь, коли дзвонить телефон.

Натискаю прийняти виклик, намагаючись натягнути на обличчя хоч якусь подобу спокою, і бачу стурбоване обличчя Даринки.

— Ого, вигляд у тебе такий, ніби тебе каток переїхав, — вона навіть не думає добирати слів. Сидить у якійсь зеленій масці для обличчя, жує яблуко. — Що, твій сексі-бос і благодійник висмоктує душу?

— Типу того, — бурмочу, розтираючи ниючу литку. — Я сьогодні стільки поверхами набігалася, що ніг не відчуваю.

— А чого так темно? — мружиться вона крізь екран. — Ти сама? Він ще не повернувся?

— Ні, і мабуть, сьогодні й не повернеться. Він на побаченні. Зі своєю... ідеальною Ілоною Камінською.

Слово «побачення» дряпає горло. Даринка миттєво перестає жувати.

— О-о-о! Так ось воно що. Ревнуєш?

— Ще чого! — спалахую, різко сідаючи рівно. — Просто констатую факт. Мене це взагалі не обходить, з ким він там спить чи вечеряє! Навіть краще. Вперше тут сама. Знаєш, усе ж це трохи напружує, коли живеш з малознайомим чоловіком… Хочу вже з'їхати і хоч раз пройтись голяком по квартирі. Чи залягти на дві години у ванній… Або не спати всю ніч, щось поїдаючи на кухні під серіальчики. Пам’ятаєш, як ми…

— Пам’ятаю… — протяжно зітхає Даринка. — Слухай, раз хазяїна нема і не передбачається, то що тобі заважає зараз це зробити? Маю на увазі ванну. Хоч одне бажання реалізуй, Мілаха! Скільки того життя!

— Ти серйозно?

— Абсолютно! — командує вона. — У нього ж там стопудово не ванна, а джакузі розміром з аеродром. Набереш піни, розслабиш м'язи. Ти ж ледве рухаєшся. Зроби хоч щось приємне для себе, замість того, щоб у темряві заганятися!

Я сумніваюся. Лізти в його ванну — це ніби порушити якийсь невидимий особистий кордон. Але тіло так ниє, що хочеться просто лягти і не вставати.

― А якщо він повернеться?

— Повернеться? Не залишиться на ніч з Ілоною… Ну-ну, Мілах, тоді в нього проблеми з його.. ем-м-м… чоловічою гордістю. Бо таких жінок усю ніч… е-е-е… люблять… А не йдуть спати в холодне й самотнє ліжко.

І ось цей останній аргумент чомусь спрацьовує. У ньому стільки гіркої правди, що я просто мовчки киваю, прощаюся і йду в бік ванної кімнати.

Вмикаю воду. Знаходжу на поличці свій гель для душу. Звісно, це не піна. І таких стійких повітряних піків він не дасть, але все ж буде гарно вкривати поверхню бульбашками.

Поки заповнюється ванна, збиваючи струменем води гель у піну, скидаю одяг. Акуратно складаю. Лишаю двері трохи прочиненими, щоб не крутилася голова від спеки й вологи. Й нарешті обережно опускаюсь у приємно-гарячу воду.

Шкіру починає злегка пощипувати, ниючі м'язи нарешті розслабляються. Я сповзаю нижче, дозволяючи густій піні сховати мене майже до підборіддя. Заплющую очі. Треба ні про що не думати. Просто вимкнути мозок хоч на пів години.

Але перед очима вперто стоїть картинка з вікна тринадцятого поверху. Його рука, яка відчиняє дверцята авто. Ілона зі своєю ідеальною усмішкою.

«Мене це не обходить», — подумки повторюю слова, сказані Даринці.

Вода трохи притупляє фізичний біль у змучених ногах, але від думок сховатися не виходить.

І раптом крізь шум води пробивається звук, від якого в мене серце просто падає кудись у п'яти — чітке, електронне пікання замка на вхідних дверях.

Завмираю, навіть дихати перестаю. Може, здалося? Може, це в сусідів?

Але ні. Чую глухий стукіт — ніби хтось кинув ключі на тумбочку в передпокої. А потім важкі, розмірені кроки по паркету.