15.2

Ілона заходить у ліфт, дуже старанно вдаючи, що мене не помічає. Або не впізнає. Або дійсно просто забула. Навряд чи той кількохвилинний діалог хоч якось примусив її запам’ятати мене. 

Тепер чітко розумію, що мені з нею не тягатись. Такі, як вона, дивляться на таких, як я, наче на дрібних мурашок, що інколи доставляють неприємності, але загалом не шкідливі. А подекуди й користь приносять.

Вона натискає кнопку тридцятого поверху, куди мені, звісно, зась. Де я ще жодного разу не була. І де кабінет самого Кирила. Лиш тоді плавно повертає голову. Схиливши її набік, уважно мене роздивляється.

— Міла, правильно? ― поблажливо всміхається.

— Так. Добрий день, — видавлюю з себе. Горло миттєво пересихає, але я змушую себе не відводити погляд.

Її очі ковзають по мені від маківки до старих кросівок, знову вгору, й зупиняються на стосі тек, які я судомно притискаю до грудей.

— Як тобі на новому місці? Освоїлась? — її оксамитовий голос заповнює тісну кабінку. — Кирило казав, що знайшов тобі якусь посаду... в архіві. Сподіваюсь, тепер у тебе фінансова ситуація стала кращою…

Я миттєво червонію. Стає так соромно, що хочеться провалитись крізь землю. Розуміння, що Кирило мене з нею обговорював, розповідав, викликає нудоту. Уявляю, як вона демонстративно-жалісливо охала про дитинку, якій потрібна допомога.

— Все добре, дякую, — раптово задираю підборіддя. Напрочуд мій голос звучить абсолютно рівно, хоча пальці так впиваються в пластик, що він ледь не тріскає.

— Це чудово, — Ілона м'яко киває, повертаючись до дзеркала, щоб поправити й без того ідеальний локон. — Кирило завжди вмів дбати про тих, кому не пощастило в житті. У нього до цього слабкість.

Сором знову нудотним клубком осідає у шлунку. Я тільки щільніше притискаю до себе теки й дивлюсь, як невпинно, але мученицьки повільно висвічуються номерки чергового поверху. І подумки прошу, щоб ліфт їхав якомога швидше.

Коли нарешті починає блимати циферка п'ятнадцять, ледь стримую полегшений видих. Двері м'яко роз'їжджаються.

Я роблю поспішний крок уперед. Верхня пластикова тека зрадницьки ковзає. Смикаюся, щоб її перехопити, але тільки роблю гірше. Кілька аркушів вислизають із нещільно закритого файлу і падають прямо на підлогу.

Ілона відступає. І її гострий каблук проштрикує один із роздрукованих договорів.

Ми обидві завмираємо.

— Ох, вибач. — Вона акуратно підіймає ногу, звільняючи зібганий, продірявлений шпилькою документ. — Я не навмисно. Але тобі варто бути акуратнішою, Міло.

І мені не залишається нічого іншого, як присісти навпочіпки прямо перед нею.

Автоматика ліфта спрацьовує — металеві стулки починають загрозливо сходитися. Доводиться незграбно підперти двері спиною, щоб вони не зачинилися, і тремтячими руками згрібати ці кляті папірці до купи.

Навіть маківкою відчуваю, яким поглядом мене свердлить Ілона. Якщо вона це й не навмисно зробила, то точно сам момент мого приниження їй до смаку.

Нарешті вивалююся з ліфта в коридор. Притуляюся лопатками до стіни і роблю глибокий вдих. Видих. Знову вдих. Треба заспокоїтись.

Опускаю очі на зім'ятий договір у своїх руках. Рівна, акуратна дірка від шпильки пройшлася якраз по останньому абзацу, зачепивши підпис. Відчуваю, як усередині все опускається.

Уже передчуваю проблеми.

І дійсно, як тільки Зоя Петрівна, старший бухгалтер, двома пальцями з гидливістю підіймає постраждалий аркуш, її погляд поверх окулярів обіцяє мені швидку і болісну страту.

— Це що таке?

— Випадково впало... зачепилося, — белькочу, відчуваючи, як знову горять щоки.

— Випадково? Міло, ти цей договір степлером жувала? — вона кидає аркуш назад на стіл, ніби він заразний. — Я це не прийму в базу. Іди в юридичний, нехай передруковують останню сторінку і шукай Макарова, нехай перепідписує.

— Але ж кінець робочого дня... — мій голос сідає. Ноги просто відмовляються кудись іти.

— А це мої проблеми? — Зоя Петрівна вже відвертається до свого монітора. — Без цього договору оплата не піде. Біжи, поки всі не розійшлися.

Наступні пів години перетворюються на суцільний, принизливий біг із перешкодами. Спочатку я лечу на дванадцятий. Вислуховую крізь зуби проціджене невдоволення юристки, яка вже одягла пальто. Стою над душею, згораючи від сорому, поки вона з важким зітханням вмикає комп'ютер, довго шукає файл і нарешті пускає сторінку на друк.

Далі мчу на тринадцятий, шукати Макарова. Мені щастить — він ще у своєму кабінеті. Заходжу, простягаю файл. Він киває на стілець, мовляв, почекай, а сам продовжує щось монотонно пояснювати по телефону.

Я тупцюю біля його столу, нервуючи ― скоро й бухгалтерія зачиниться. Зоя Петрівна на відміну від керівництва не затримується на роботі довше зазначеного в договорі часу. Але Макаров захоплений розмовою, і я, здавшись, безсило відходжу до панорамного вікна, щоб не муляти очі.

З тринадцятого поверху парковка перед головним входом виглядає як на долоні. Мій погляд безцільно ковзає по дахах автівок ― з кожною секундою їх стає все менше й менше. Люди виходять, сідають, і їдуть додому. До рідних і близьких, які на них чекають.

Саме в цей момент я відчуваю себе настільки самотньою й вразливою, як давно не відчувала. Можна, звісно, і мамі, й малій подзвонити, але хіба я можу жалітись на якісь ось такі проблеми, якщо в них своїх купа. На фоні маминої хвороби моя сьогоднішня прикрість просто не варта уваги. І мала — для чого їй мої депресивні думки. Це я її повинна підтримувати, а не вона мене.

Зітхаю і раптом погляд чіпляється за знайомий чорний позашляховик.

Кирило стоїть біля машини, розслаблено засунувши руки в кишені брюк. А поруч із ним — знайомий жіночий силует у бежевому костюмі. Відстань занадто велика, щоб розгледіти вирази облич, але все й так ясно. Ось він робить крок ближче. Ось Ілона кладе руку йому на передпліччя, і він трохи схиляє голову, прислухаючись. А потім відчиняє перед нею пасажирські дверцята.