Розділ 15

Стос пластикових тек неприємно відтягує руки.

Дванадцятий поверх, юридичний відділ. Потім на п'ятий, до маркетологів. А потім знову на мінус перший — у свій архів. Мої ноги в старих улюблених кросівках гудуть так, ніби я відбігала марафон. Але я вперто ігнорую втому.

Минуло майже три тижні відтоді, як я переступила поріг «Р-Інвест».

Перший день був суцільним пеклом. Я губилася в однакових скляних лабіринтах корпорації, плутала поверхи, червоніла під зверхніми поглядами менеджерів і до вечора просто падала з ніг. Але зараз усе це перетворилося на автоматизм. Маршрути завчені, обличчя примелькалися.

Головне — я отримала аванс. Ці гроші плюс те, що вдалося зібрати через Даринчину інсту, пішли на оплату першого курсу маминої таргетної терапії. Коли Настя подзвонила з лікарні і сказала, що ліки вже капають, я просто сіла на підлогу в архіві і розревілася від шаленого полегшення. Найстрашніше позаду.

Залишилося тільки з’їхати від Кирила.

Але з цим поки був суцільний глухий кут. Дешеві кімнати, які я дивилася після роботи, виявлялися або відвертими притонами, або власники раптом вимагали стовідсоткову комісію і плату за два місяці наперед або заставну суму. Я фізично не стягувала. Тому доводилося щовечора повертатися у квартиру Кирила.

І з кожним днем це давалось мені важче й важче. Після тієї нічної розмови на кухні я постаралась збудувати глуху стіну, щоб захистити себе.

І Кирило це зрозумів. Він більше не намагався розмовляти зі мною про моє життя чи навчання. Він був бездоганно ввічливим, спокійним і... нескінченно далеким. Ми майже не бачилися. Я йшла на роботу раніше за нього, він повертався пізно вночі. Наші перетини зводилися до коротких «Доброго ранку, Міло» та «Як справи на роботі?». Іноді зранку я знаходила на кухонному острові залишену для мене свіжу випічку чи контейнер із вечерею.

Але попри дистанцію я все одно помічала за собою, як починало швидше битись серце, коли ввечері чула його кроки в коридорі. Як до запаморочення несвідомо вдихала аромат його парфумів, що залишався шлейфом у коридорах. Як мимоволі усміхалась, помічаючи на столі сніданок або вечерю. І з цим треба було щось робити. А єдине, що я могла ― це з'їхати якомога швидше. От і виходило якесь замкнене коло…

Видихаю, відганяючи ці думки. Не час рефлексувати.

Заходжу у просторий хол на першому поверсі. Мені терміново треба піднятися на п'ятнадцятий — віднести підписані накладні в бухгалтерію.

Ліфт якраз порожній. Заскакую всередину, натискаю потрібну кнопку і притуляюся плечем до прохолодної дзеркальної стіни, щоб хоч на хвилину дати відпочинок ногам.

Металеві стулки плавно сходяться. Залишається якась жалюгідна щілина.

І раптом просто між ними прослизає витончена жіноча рука з ідеальним нюдовим манікюром. Спрацьовує датчик, і двері слухняно роз'їжджаються в боки.

Разом із прохолодним повітрям холу в тісну кабінку вривається шлейф знайомих парфумів. У мене всередині все різко холоне ще до того, як я підіймаю очі. Теки в моїх руках раптом стають нестерпно важкими і ледь не сипляться на підлогу.

Наступний розділ, мої любі, на вас чекатиме у середу, о шостій!

З любов’ю ― ваша Ванілька ❤️❤️❤️