Розділ 15

Стос пластикових тек неприємно відтягує руки.

Дванадцятий поверх, юридичний відділ. Потім на п'ятий, до маркетологів. А потім знову на мінус перший — у свій архів. Мої ноги в старих улюблених кросівках гудуть так, ніби я відбігала марафон. Але я вперто ігнорую втому.

Минуло майже три тижні відтоді, як я переступила поріг «Р-Інвест».

Перший день був суцільним пеклом. Я губилася в однакових скляних лабіринтах корпорації, плутала поверхи, червоніла під зверхніми поглядами менеджерів і до вечора просто падала з ніг. Але зараз усе це перетворилося на автоматизм. Маршрути завчені, обличчя примелькалися.

Головне — я отримала аванс. Ці гроші плюс те, що вдалося зібрати через Даринчину інсту, пішли на оплату першого курсу маминої таргетної терапії. Коли Настя подзвонила з лікарні і сказала, що ліки вже капають, я просто сіла на підлогу в архіві і розревілася від шаленого полегшення. Найстрашніше позаду.

Залишилося тільки з’їхати від Кирила.

Але з цим поки був суцільний глухий кут. Дешеві кімнати, які я дивилася після роботи, виявлялися або відвертими притонами, або власники раптом вимагали стовідсоткову комісію і плату за два місяці наперед або заставну суму. Я фізично не стягувала. Тому доводилося щовечора повертатися у квартиру Кирила.

І з кожним днем це давалось мені важче й важче. Після тієї нічної розмови на кухні я постаралась збудувати глуху стіну, щоб захистити себе.

І Кирило це зрозумів. Він більше не намагався розмовляти зі мною про моє життя чи навчання. Він був бездоганно ввічливим, спокійним і... нескінченно далеким. Ми майже не бачилися. Я йшла на роботу раніше за нього, він повертався пізно вночі. Наші перетини зводилися до коротких «Доброго ранку, Міло» та «Як справи на роботі?». Іноді зранку я знаходила на кухонному острові залишену для мене свіжу випічку чи контейнер із вечерею.

Але попри дистанцію я все одно помічала за собою, як починало швидше битись серце, коли ввечері чула його кроки в коридорі. Як до запаморочення несвідомо вдихала аромат його парфумів, що залишався шлейфом у коридорах. Як мимоволі усміхалась, помічаючи на столі сніданок або вечерю. І з цим треба було щось робити. А єдине, що я могла ― це з'їхати якомога швидше. От і виходило якесь замкнене коло…

Видихаю, відганяючи ці думки. Не час рефлексувати.

Заходжу у просторий хол на першому поверсі. Мені терміново треба піднятися на п'ятнадцятий — віднести підписані накладні в бухгалтерію.

Ліфт якраз порожній. Заскакую всередину, натискаю потрібну кнопку і притуляюся плечем до прохолодної дзеркальної стіни, щоб хоч на хвилину дати відпочинок ногам.

Металеві стулки плавно сходяться. Залишається якась жалюгідна щілина.

І раптом просто між ними прослизає витончена жіноча рука з ідеальним нюдовим манікюром. Спрацьовує датчик, і двері слухняно роз'їжджаються в боки.

Разом із прохолодним повітрям холу в тісну кабінку вривається шлейф знайомих парфумів. У мене всередині все різко холоне ще до того, як я підіймаю очі. Теки в моїх руках раптом стають нестерпно важкими і ледь не сипляться на підлогу.

Ілона заходить у ліфт, дуже старанно вдаючи, що мене не помічає. Або не впізнає. Або дійсно просто забула. Навряд чи той кількохвилинний діалог хоч якось примусив її запам’ятати мене. 

Тепер чітко розумію, що мені з нею не тягатись. Такі, як вона, дивляться на таких, як я, наче на дрібних мурашок, що інколи доставляють неприємності, але загалом не шкідливі. А подекуди й користь приносять.

Вона натискає кнопку тридцятого поверху, куди мені, звісно, зась. Де я ще жодного разу не була. І де кабінет самого Кирила. Лиш тоді плавно повертає голову. Схиливши її набік, уважно мене роздивляється.

— Міла, правильно? ― поблажливо всміхається.

— Так. Добрий день, — видавлюю з себе. Горло миттєво пересихає, але я змушую себе не відводити погляд.

Її очі ковзають по мені від маківки до старих кросівок, знову вгору, й зупиняються на стосі тек, які я судомно притискаю до грудей.

— Як тобі на новому місці? Освоїлась? — її оксамитовий голос заповнює тісну кабінку. — Кирило казав, що знайшов тобі якусь посаду... в архіві. Сподіваюсь, тепер у тебе фінансова ситуація стала кращою…

Я миттєво червонію. Стає так соромно, що хочеться провалитись крізь землю. Розуміння, що Кирило мене з нею обговорював, розповідав, викликає нудоту. Уявляю, як вона демонстративно-жалісливо охала про дитинку, якій потрібна допомога.

— Все добре, дякую, — раптово задираю підборіддя. Напрочуд мій голос звучить абсолютно рівно, хоча пальці так впиваються в пластик, що він ледь не тріскає.

— Це чудово, — Ілона м'яко киває, повертаючись до дзеркала, щоб поправити й без того ідеальний локон. — Кирило завжди вмів дбати про тих, кому не пощастило в житті. У нього до цього слабкість.

Сором знову нудотним клубком осідає у шлунку. Я тільки щільніше притискаю до себе теки й дивлюсь, як невпинно, але мученицьки повільно висвічуються номерки чергового поверху. І подумки прошу, щоб ліфт їхав якомога швидше.

Коли нарешті починає блимати циферка п'ятнадцять, ледь стримую полегшений видих. Двері м'яко роз'їжджаються.

Я роблю поспішний крок уперед. Верхня пластикова тека зрадницьки ковзає. Смикаюся, щоб її перехопити, але тільки роблю гірше. Кілька аркушів вислизають із нещільно закритого файлу і падають прямо на підлогу.

Ілона відступає. І її гострий каблук проштрикує один із роздрукованих договорів.

Ми обидві завмираємо.

— Ох, вибач. — Вона акуратно підіймає ногу, звільняючи зібганий, продірявлений шпилькою документ. — Я не навмисно. Але тобі варто бути акуратнішою, Міло.

І мені не залишається нічого іншого, як присісти навпочіпки прямо перед нею.

Автоматика ліфта спрацьовує — металеві стулки починають загрозливо сходитися. Доводиться незграбно підперти двері спиною, щоб вони не зачинилися, і тремтячими руками згрібати ці кляті папірці до купи.