14.2

Затамовую подих.

Але це лише дурні фантазії в моїй голові. Бо не може ж він… Ну дійсно.

Облизую раптово пересохлі губи. Рвучко вдихаю. І його запах заповнює легені, наче трунок.

— Я… — хриплю, інстинктивно втискаючись стегнами ще глибше в холодний камінь стільниці. — Я просто переживаю, що не впораюсь. Що і мене… ось так… — відводжу погляд, не витримуючи його пильної уваги. — «Щоб за п’ятнадцять хвилин і духу не було»... — вирішую частково відкрити правду. Не говорити ж відверто, що мене лякає він. А ще більше — почуття, які починаю до нього відчувати. Попри логіку. Попри совість.

На якусь частку секунди на його обличчі прослизає щось схоже на глухе роздратування — чи то на мене, чи то на самого себе. Він ледь помітно мружиться. Послаблює тиск, але рук не прибирає. Його погляд знову проходиться по мені. Так близько і пекуче-приємно.

— Тобі не варто боятись, Міло.

— Чому? — задираю голову, моментально відчуваючи образу, яка надає сміливості. — Бо я з вами живу? Бо ви відчуваєте за мене відповідальність?

— Так. Саме так. І не тільки, — він нарешті опускає руки, розриваючи цю небезпечну пастку, і випрямляється на повен зріст.

Повітря навколо одразу стає більше. Підтискаю вуста, трохи відсуваючись убік уздовж острова. Він теж використовує свій статус і владу, щоб прикрити мене, просто тому, що може. Від цієї очевидної паралелі стає гірко. 

— Я не хочу бути вашим «Тимуром», за якого дядько здатен поламати чужі долі.

Кирило робить крок назад, обдумуючи мої слова. Повільно спирається попереком на стільницю робочої поверхні навпроти і схрещує руки на грудях. 

— Отже, ти так мене сприймаєш? 

— А ви мене?

— Тебе я сприймаю як розумну, цілеспрямовану і дуже сильну дівчинку, — він схиляє голову набік, уважно вивчаючи моє обличчя, — яка поки не здатна впоратись з усіма ударами долі, бо за її спиною немає захисту. А всім нам він потрібен.

Я трохи розслабляю затерплі плечі. 

— Навіть вам?

— У вісімнадцять років — так.

— Мені двадцять.

— Вік тут ні до чого, Міло, — Кирило легенько знизує плечима. — Я впевнений, ти всього досягнеш і сама. Просто, розумієш, у всіх початкові точки старту різні. У когось забезпечена сім'я, зв'язки, репетитори, щоб вступити в найкращий вуз. Вони не починають з нуля. А ти почала. Але приймати від когось допомогу не означає бути слабкою. Це означає використати всі можливості, щоб досягти цілі.

Його розмірений тон діє як заспокійливе. Тягнуся рукою до залишеного на стільниці горнятка, просто щоб зайняти чимось пальці.

— Тож ви хочете стати моєю стіною?

— Можна й хрещеною феєю, — в його голосі раптом прослизає ледь помітна іронія, а кутики губ здригаються. — Любила казку про Попелюшку?

— Якщо чесно, не дуже.

— Цікаво…

— Мені просто не вірилось, що можна закохатись у когось, лише раз побачивши і не запам’ятавши навіть обличчя, — я проводжу пальцем по обідку чашки, мимоволі втягуючись у цю філософську бесіду. — А потім шукати по черевичку. Це ж маячня.

— А може, саме це й було важливо?

— Що саме?

— Не бачити обличчя і закохатись у розмову, в голос, — він трохи нахиляється вперед, спираючись долонями об край стільниці. — У того, хто за мить стає тобі близький думками й цілями на життя. Тоді зовнішність не настільки важлива? Можливо, це хотіла підкреслити казка.

Я недовірливо мружусь.

— То ви романтик?

— Ні краплі, — Кирило відштовхується від стільниці і випрямляється, миттєво повертаючи собі звичну, стриману діловитість. — Просто люблю розглядати проблему з усіх сторін. До речі, про проблему. Я з Валерієм зв'язався. Дещо обмалював ситуацію.

Він робить паузу, ховаючи руки в кишені темних брюк.

— На жаль, повернутись на навчання тобі зараз неможливо. Заява написана. Та й з Анею він сваритись не хоче — родинні зв'язки. Але через рік справа затихне, і ти спокійно повернешся на навчання. Ти гарна студентка, і тебе чекають. До того ж, для тебе буде безпечніше, якщо ви з Тимуром не перетинатиметесь на одному курсі.

Не відразу розумію, що він про декана. А коли до мене доходить, я так сильно стискаю чашку, що біліють кісточки, а щоки починають палати. 

Я з чотирнадцяти років знаю ціну чоловічій надійності. Рівно з того дня, коли в мами виявили пухлину. Батька тоді не зупинили ні мої сльози, ні перелякана десятилітня Настя. Він просто спакував валізи, бо йому стало «занадто важко». З того моменту я намертво засвоїла: розраховувати можна тільки на себе. Будь-яка чоловіча спина — це міраж, який розсіється рівно тоді, коли ти станеш незручною чи проблемною.

А він зараз свідомо бере мої проблеми на себе.

І що робити з його турботою — гадки не маю. Якщо я зараз дозволю собі спертися на цю його «стіну», якщо дійсно повірю... падати потім буде смертельно боляче.

Різко відставляю чашку на мармур. Денце гучно б'є по каменю.

— Дякую, — видавлюю з себе. Голос виходить до непристойності сухим і чужим.

Відступаю на крок. Мені життєво необхідно збільшити дистанцію і розбити на друзки ту довіру, яка щойно з’явилась в моєму серці.

— Я… я, мабуть… вже піду спати. На добраніч, Кириле Андрійовичу.