Розділ 14

Четвертий… 

Це вже четвертий ліфт, до звуку якого я напружено прислухаюсь. 

Чай у чашці давно охолонув, а я все одно тримаю її, обхопивши долонями, наче вона може зігріти. Здається, я сиджу так уже кілька годин. Намагаюся вкласти в голові події цього божевільного дня, але перед очима раз у раз спливає холодний, нещадний Кирило у кабінеті відділу кадрів. 

У квартирі панує ідеальна тиша. Звикла до шуму гуртожитку, вона мене трохи лякає. Напружує. Наче… наче я в якомусь музеї. Чи то на кладовищі. Лячно… Але світло все одно не вмикаю. Воно горить лише над робочою поверхнею, вихоплюючи з темряви чорний мармур стільниці.

Мої пальці мимоволі сильніше стискають кераміку. Прислухаюся. Гул рівний, підіймається вище і затихає. Сусіди. Я шумно видихаю, відчуваючи, як трохи розслабляються зведені напругою плечі.

Проте за кілька хвилин звук повторюється. І цього разу закінчується чітким, металевим клацанням електронного замка в передпокої.

Серце миттєво підстрибує і починає битися десь у самому горлі. Я завмираю, не наважуючись навіть ворухнутися. Чую глухі кроки по паркету. Шурхіт одягу.

Кроки наближаються до кухні. І я напружено випрямляюсь на своєму стільці, ще міцніше обхоплюю чай.

Кирило з'являється на порозі й зупиняється, помітивши мене в напівтемряві. Внутрішньо стискаюся.

— Не спиш? — його голос звучить низько, з легкою хрипотою наприкінці.

— Ні, — видавлюю з себе, і звук виходить жалюгідним. Прочищаю горло. — Пила чай.

Кирило кидає піджак на спинку найближчого крісла. Повільно проходить на кухню. І від кожного його кроку в мене по спині пробігають мурахи. Він зупиняється біля кухонного острова, зовсім поруч зі мною, і тягнеться до шафки за склянкою.

— Все добре пройшло у відділі кадрів? — питає, наливаючи собі холодну воду прямо з-під крана. — Договір підписала?

Я напружуюсь. Згадка про офіс миттєво повертає мене до реальності.

— Так. Підписала. Дякую.

Він робить кілька повільних ковтків, не зводячи з мене темних очей. Його погляд ковзає по моїх напружених плечах, по руках, які побілілими пальцями вчепилися в горнятко.

— Ти чого така затиснута, Міло? — він ставить склянку на стільницю. Дзенькіт скла лунає в тиші надто голосно. — Зранку ти була набагато бойовішою. Тебе хтось образив? В офісі? Налякав?

— Я не... просто втомилася, — брешу, відводячи очі.

— Брешеш, — спокійно констатує він.

І робить повільний крок до мене.

Нерви не витримують. Я швидко зісковзую з високого стільця й інстинктивно роблю крок назад, щоб розірвати дистанцію, але одразу ж впираюся спиною у край стільниці. Відступати більше нікуди.

Він підходить впритул. Його великі долоні лягають на чорний мармур по обидва боки від моїх стегон, надійно замикаючи в пастку.

Я перестаю дихати. Простір навколо миттєво стискається до розмірів цієї кухні. Мене огортає його запах — той самий терпкий сандал і свіжий озон, який ще вдень лякав мене в кабінеті Марини. Але зараз, в напівтемряві, змішаний із теплом його тіла, він діє як дурман.

Кирило трохи схиляє голову. Близько. Надто близько. Я бачу дрібні зморшки втоми в кутиках його очей і те, як повільно підіймаються та опускаються його груди під розстебнутою сорочкою.

— То що трапилось, Міло? — його голос звучить ще тихше, майже вібрує.

— Нічого, — шепочу я, хоча серце зараз просто проламає ребра.

Його погляд повільно, невідривно спускається з моїх очей на мої губи. Усередині все завмирає. Час зупиняється. У голові порожнеча, і лише одна-єдина, пульсуюча думка: він зараз мене поцілує. Я відчуваю тепло його подиху на своїй щоці і мимоволі, ледь помітно подаюся на міліметр уперед, назустріч цьому тячінню.

Його щелепа напружується. Він завмирає на секунду, яка здається вічністю. 

Затамовую подих.

Але це лише дурні фантазії в моїй голові. Бо не може ж він… Ну дійсно.

Облизую раптово пересохлі губи. Рвучко вдихаю. І його запах заповнює легені, наче трунок.

— Я… — хриплю, інстинктивно втискаючись стегнами ще глибше в холодний камінь стільниці. — Я просто переживаю, що не впораюсь. Що і мене… ось так… — відводжу погляд, не витримуючи його пильної уваги. — «Щоб за п’ятнадцять хвилин і духу не було»... — вирішую частково відкрити правду. Не говорити ж відверто, що мене лякає він. А ще більше — почуття, які починаю до нього відчувати. Попри логіку. Попри совість.

На якусь частку секунди на його обличчі прослизає щось схоже на глухе роздратування — чи то на мене, чи то на самого себе. Він ледь помітно мружиться. Послаблює тиск, але рук не прибирає. Його погляд знову проходиться по мені. Так близько і пекуче-приємно.

— Тобі не варто боятись, Міло.

— Чому? — задираю голову, моментально відчуваючи образу, яка надає сміливості. — Бо я з вами живу? Бо ви відчуваєте за мене відповідальність?

— Так. Саме так. І не тільки, — він нарешті опускає руки, розриваючи цю небезпечну пастку, і випрямляється на повен зріст.

Повітря навколо одразу стає більше. Підтискаю вуста, трохи відсуваючись убік уздовж острова. Він теж використовує свій статус і владу, щоб прикрити мене, просто тому, що може. Від цієї очевидної паралелі стає гірко. 

— Я не хочу бути вашим «Тимуром», за якого дядько здатен поламати чужі долі.

Кирило робить крок назад, обдумуючи мої слова. Повільно спирається попереком на стільницю робочої поверхні навпроти і схрещує руки на грудях. 

— Отже, ти так мене сприймаєш? 

— А ви мене?

— Тебе я сприймаю як розумну, цілеспрямовану і дуже сильну дівчинку, — він схиляє голову набік, уважно вивчаючи моє обличчя, — яка поки не здатна впоратись з усіма ударами долі, бо за її спиною немає захисту. А всім нам він потрібен.

Я трохи розслабляю затерплі плечі. 

— Навіть вам?

— У вісімнадцять років — так.

— Мені двадцять.

— Вік тут ні до чого, Міло, — Кирило легенько знизує плечима. — Я впевнений, ти всього досягнеш і сама. Просто, розумієш, у всіх початкові точки старту різні. У когось забезпечена сім'я, зв'язки, репетитори, щоб вступити в найкращий вуз. Вони не починають з нуля. А ти почала. Але приймати від когось допомогу не означає бути слабкою. Це означає використати всі можливості, щоб досягти цілі.