13.2

Він проходить усередину. На якусь частку секунди ловить мій погляд. І мої щоки чомусь починають горіти.

Мимоволі напружуюсь, чекаючи хоч якоїсь реакції, але він дивиться крізь мене, — ніби перед ним і справді незнайома дівчина. Від цього різкого, відстороненого холоду в грудях неприємно стискається.

Зрештою, він відводить погляд, робить ще два кроки і з різким, глухим стукотом кидає на стіл перед шокованою Мариною тонку пластикову теку.

— Чому Власова досі на робочому місці? — питає крижаним тоном. — Я наказав звільнити її ще о десятій.

— К-кириле Андрійовичу... — Марина судомно ковтає повітря. Вона стоїть, мов укопана, і так втискається лопатками в стіну за собою, ніби мріє з нею злитися. — Оригінал наказу з вашим підписом ще не спустили з тридцятого поверху. В архіві катастрофічно бракує людей, кур'єри просто не встигають розносити вхідну...

— Ось оригінал, Марино, — обриває її Раєвський. — Звільнити сьогоднішнім числом. За статтею. Заблокувати їй перепустку просто зараз. Щоб за п'ятнадцять хвилин її духу не було в моїй приймальні.

— З-зрозуміла. Я зараз же все оформлю.

Він розвертається. І тільки на частку секунди, перед тим як вийти, його погляд знову зачіпається за мене. Цього разу не «крізь». Відверто, чіпко проходиться по мені, зупиняючись на губах і ковзаючи нижче. Від цього швидкого погляду шкіру під одягом несподівано обпалює жаром.

А потім він просто виходить, недбало причинивши за собою двері.

Я сиджу, завмерши на краю стільця. У повітрі тісного кабінету ще на кілька митей зависає його запах — глибокі, дорогі ноти сандалу, змішані з холодним озоном. Цей аромат різко контрастує зі звичним запахом офісного паперу та кави, і чомусь ще більше збиває з пантелику.

Тільки тепер я по-справжньому усвідомлюю, що геть не знаю чоловіка, в якого живу. Зранку він просто тиснув авторитетом, диктуючи свої правила. А тут... тут він абсолютний володар. Людина, яка може творити все, що заманеться. Від розуміння, наскільки я від нього залежу — і на роботі, і вдома, — по спині пробігає липкий холодок. Стає моторошно від того, наскільки глибоко він проникає у кожну сферу мого життя.

Саме в цей момент, як ніколи в житті, розумію, що мені треба з’їжджати. І терміново. Шукати найдешевшу кімнату, ліжко-місце в хостелі, будь-що, аби тільки опинитися подалі від цієї влади. Але як я це зроблю, якщо в кишенях гуляє вітер, а до першої зарплати ще цілий місяць виживання? Паніка починає душити з новою силою.

Марина повільно видихає і важко опускається назад у своє крісло. Її руки злегка тремтять, коли вона тягнеться до покинутої босом теки, метушливо її відкриває, гортає кілька сторінок, і зрештою відкладає в сторону. Лиш тоді переводить погляд на мене. 

— Тепер ви бачите, чому нам так терміново потрібні люди на вашу посаду, — бурмоче, нервово барабанячи пальцями по пластику теки. — Кирило Андрійович не терпить затримок.

Вона присувається ближче до монітора, намагаючись повернути собі професійне обличчя.

— То на чому ми зупинилися? А, так. Ваш паспорт.

Опускає погляд на мій документ, який так і залишився лежати перед нею на столі, й швидко додруковує необхідні дані. Клацає мишкою, і за мить принтер видає кілька аркушів.

— Ознайомтесь і поставте підписи внизу кожної сторінки, — Марина простягає мені ручку. — Ваше робоче місце — на мінус першому поверсі, в архіві. Там кабінет кур'єрів. Завтра на дев'яту ранку підходите туди, старший зміни видасть вам маршрутний лист на день.

Беру ручку і пробігаю очима по стандартних рядках договору, хоч літери трохи розпливаються від внутрішньої напруги. Швидко ставлю розмашисті підписи, мріючи якнайшвидше покинути цей кабінет.

Наступний уривочок завтра, у суботу, о шостій!

З любов’ю ― ваша Ванілька ❤️❤️❤️