Розділ 13

Усередині корпорація виглядає ще більш лякаюче, ніж ззовні. Величезний хол залитий світлом, на підлозі — ідеально відполірований мармур.

Підходжу до стійки рецепції. Охоронець із бейджем сканує тимчасову перепустку з мого екрана, сухо киває і видає пластикову картку на синьому шнурку.

— П'ятнадцятий поверх, ліфти праворуч, — чітко промовляє, змірявши наостанок трохи підозрілим поглядом.

Струшую відчуття ніяковості з плечей, заходжу у великий просторий ліфт. Дихання перехоплює, коли він несподівано м’яко, але швидко несе вгору. Трохи закладає вуха.

А ось і п'ятнадцятий поверх. Виходжу, зацікавлено озираюсь. Він чимось нагадує мені мурашник: нескінченні коридори, купа кімнаток із прозорими стінами й дверима, вікна, справжні лабіринти…

Без проблем знаходжу потрібні двері з табличкою «Відділ персоналу». Стукаю і невпевнено тягну ручку на себе.

— Вітаю! Можна?

Жінка років тридцяти, що сидить за столом, піднімає на мене погляд від монітора. Її ідеальне темно-русяве каре ефектно ловить глянцеві відблиски сонячного світла, що пробивається крізь вікно.

— Міла? — питає з легкою, професійною посмішкою. Її очі швидко, але чіпко сканують мій кардиган і джинси.

— Так, доброго дня. Я до Марини.

— Це я. Проходьте, сідайте, — вона вказує на стілець навпроти себе. — Зізнаюся, ви в нас... нестандартний кандидат. Зазвичай ми беремо на цю посаду людей хоча б із мінімальним досвідом роботи в архівах або документообігу. Але рекомендація керівництва — це вагомий аргумент.

Я ніяково вмощуюся на краю стільця, поклавши шопер на коліна. Попри всі свої мотиваційні установки, попри те, що я собі говорила, що маю бути сильною і що мені байдуже, як я отримаю цю роботу, навіть через протекцію — усе одно заливаюсь ніяковим рум’янцем.

Але відповідаю досить рівно:

— Я швидко вчуся. І з паперами вмію працювати.

— Чудово. Тоді перейдемо до суті, — Марина присуває до мене стопку роздруківок. — Ваша посада — кур'єр-діловод. Обов'язки: сортування вхідної та вихідної кореспонденції, рознесення документів між відділами, підписання накладних. Бігати доведеться багато, корпорація займає вісім поверхів. Графік з дев'ятої до шостої.

Вона бере ручку і щось відмічає в бланку.

— Щодо зарплати. На випробувальний термін оклад становить...

Марина називає суму, і я полегшено видихаю. Це майже в півтора раза більше, ніж моя гола ставка в ресторані. З чайовими, звісно, виходило більше. Але тут стабільний заробіток і трудова. За ці гроші я точно зможу і якусь мінімальну кімнату винаймати, і мамі на ліки щомісяця відкладати! 

— Вас влаштовують такі умови? — уточнює, помітивши мою заминку.

— Більш ніж, — поспішно киваю.

— Тоді давайте ваш паспорт та ідентифікаційний код. Почнемо оформлення.

Тремтячими пальцями лізу в сумку. Дістаю документи, кладу на стіл. Марина починає вбивати дані в комп'ютер. А я нарешті дозволяю собі трохи розслабитись. Усе. Робота є. Гроші будуть. Найстрашніше позаду.

І саме в цей момент двері кабінету відчиняються.

Марина невдоволено піднімає очі, набираючи повітря, щоб осадити нахабу, але так і завмирає з напіввідкритим ротом. З її обличчя миттєво злітає вся професійна самовпевненість.

Я повертаю голову і бачу на порозі Кирила.

Його важка, подавляюча енергетика миттєво заповнює тісний кабінет, не залишаючи кисню.

— Кириле Андрійовичу... — хрипко видавлює Марина, підхоплюючись зі стільця так різко, що її крісло від'їжджає і б'ється об стіну. — Доброго дня. Щось сталося?

А я погляд відвести не можу і відчуваю, як залишки мого спокою розлітаються на друзки. Що він тут робить?! Він же сам зранку казав, що ми навіть не перетинатимемося! 

Він проходить усередину. На якусь частку секунди ловить мій погляд. І мої щоки чомусь починають горіти.

Мимоволі напружуюсь, чекаючи хоч якоїсь реакції, але він дивиться крізь мене, — ніби перед ним і справді незнайома дівчина. Від цього різкого, відстороненого холоду в грудях неприємно стискається.

Зрештою, він відводить погляд, робить ще два кроки і з різким, глухим стукотом кидає на стіл перед шокованою Мариною тонку пластикову теку.

— Чому Власова досі на робочому місці? — питає крижаним тоном. — Я наказав звільнити її ще о десятій.

— К-кириле Андрійовичу... — Марина судомно ковтає повітря. Вона стоїть, мов укопана, і так втискається лопатками в стіну за собою, ніби мріє з нею злитися. — Оригінал наказу з вашим підписом ще не спустили з тридцятого поверху. В архіві катастрофічно бракує людей, кур'єри просто не встигають розносити вхідну...

— Ось оригінал, Марино, — обриває її Раєвський. — Звільнити сьогоднішнім числом. За статтею. Заблокувати їй перепустку просто зараз. Щоб за п'ятнадцять хвилин її духу не було в моїй приймальні.

— З-зрозуміла. Я зараз же все оформлю.

Він розвертається. І тільки на частку секунди, перед тим як вийти, його погляд знову зачіпається за мене. Цього разу не «крізь». Відверто, чіпко проходиться по мені, зупиняючись на губах і ковзаючи нижче. Від цього швидкого погляду шкіру під одягом несподівано обпалює жаром.

А потім він просто виходить, недбало причинивши за собою двері.

Я сиджу, завмерши на краю стільця. У повітрі тісного кабінету ще на кілька митей зависає його запах — глибокі, дорогі ноти сандалу, змішані з холодним озоном. Цей аромат різко контрастує зі звичним запахом офісного паперу та кави, і чомусь ще більше збиває з пантелику.

Тільки тепер я по-справжньому усвідомлюю, що геть не знаю чоловіка, в якого живу. Зранку він просто тиснув авторитетом, диктуючи свої правила. А тут... тут він абсолютний володар. Людина, яка може творити все, що заманеться. Від розуміння, наскільки я від нього залежу — і на роботі, і вдома, — по спині пробігає липкий холодок. Стає моторошно від того, наскільки глибоко він проникає у кожну сферу мого життя.

Саме в цей момент, як ніколи в житті, розумію, що мені треба з’їжджати. І терміново. Шукати найдешевшу кімнату, ліжко-місце в хостелі, будь-що, аби тільки опинитися подалі від цієї влади. Але як я це зроблю, якщо в кишенях гуляє вітер, а до першої зарплати ще цілий місяць виживання? Паніка починає душити з новою силою.