Розділ 13

Усередині корпорація виглядає ще більш лякаюче, ніж ззовні. Величезний хол залитий світлом, на підлозі — ідеально відполірований мармур.

Підходжу до стійки рецепції. Охоронець із бейджем сканує тимчасову перепустку з мого екрана, сухо киває і видає пластикову картку на синьому шнурку.

— П'ятнадцятий поверх, ліфти праворуч, — чітко промовляє, змірявши наостанок трохи підозрілим поглядом.

Струшую відчуття ніяковості з плечей, заходжу у великий просторий ліфт. Дихання перехоплює, коли він несподівано м’яко, але швидко несе вгору. Трохи закладає вуха.

А ось і п'ятнадцятий поверх. Виходжу, зацікавлено озираюсь. Він чимось нагадує мені мурашник: нескінченні коридори, купа кімнаток із прозорими стінами й дверима, вікна, справжні лабіринти…

Без проблем знаходжу потрібні двері з табличкою «Відділ персоналу». Стукаю і невпевнено тягну ручку на себе.

— Вітаю! Можна?

Жінка років тридцяти, що сидить за столом, піднімає на мене погляд від монітора. Її ідеальне темно-русяве каре ефектно ловить глянцеві відблиски сонячного світла, що пробивається крізь вікно.

— Міла? — питає з легкою, професійною посмішкою. Її очі швидко, але чіпко сканують мій кардиган і джинси.

— Так, доброго дня. Я до Марини.

— Це я. Проходьте, сідайте, — вона вказує на стілець навпроти себе. — Зізнаюся, ви в нас... нестандартний кандидат. Зазвичай ми беремо на цю посаду людей хоча б із мінімальним досвідом роботи в архівах або документообігу. Але рекомендація керівництва — це вагомий аргумент.

Я ніяково вмощуюся на краю стільця, поклавши шопер на коліна. Попри всі свої мотиваційні установки, попри те, що я собі говорила, що маю бути сильною і що мені байдуже, як я отримаю цю роботу, навіть через протекцію — усе одно заливаюсь ніяковим рум’янцем.

Але відповідаю досить рівно:

— Я швидко вчуся. І з паперами вмію працювати.

— Чудово. Тоді перейдемо до суті, — Марина присуває до мене стопку роздруківок. — Ваша посада — кур'єр-діловод. Обов'язки: сортування вхідної та вихідної кореспонденції, рознесення документів між відділами, підписання накладних. Бігати доведеться багато, корпорація займає вісім поверхів. Графік з дев'ятої до шостої.

Вона бере ручку і щось відмічає в бланку.

— Щодо зарплати. На випробувальний термін оклад становить...

Марина називає суму, і я полегшено видихаю. Це майже в півтора раза більше, ніж моя гола ставка в ресторані. З чайовими, звісно, виходило більше. Але тут стабільний заробіток і трудова. За ці гроші я точно зможу і якусь мінімальну кімнату винаймати, і мамі на ліки щомісяця відкладати! 

— Вас влаштовують такі умови? — уточнює, помітивши мою заминку.

— Більш ніж, — поспішно киваю.

— Тоді давайте ваш паспорт та ідентифікаційний код. Почнемо оформлення.

Тремтячими пальцями лізу в сумку. Дістаю документи, кладу на стіл. Марина починає вбивати дані в комп'ютер. А я нарешті дозволяю собі трохи розслабитись. Усе. Робота є. Гроші будуть. Найстрашніше позаду.

І саме в цей момент двері кабінету відчиняються.

Марина невдоволено піднімає очі, набираючи повітря, щоб осадити нахабу, але так і завмирає з напіввідкритим ротом. З її обличчя миттєво злітає вся професійна самовпевненість.

Я повертаю голову і бачу на порозі Кирила.

Його важка, подавляюча енергетика миттєво заповнює тісний кабінет, не залишаючи кисню.

— Кириле Андрійовичу... — хрипко видавлює Марина, підхоплюючись зі стільця так різко, що її крісло від'їжджає і б'ється об стіну. — Доброго дня. Щось сталося?

А я погляд відвести не можу і відчуваю, як залишки мого спокою розлітаються на друзки. Що він тут робить?! Він же сам зранку казав, що ми навіть не перетинатимемося!

Любі, завтра (у четвер) у нас невеличкий вихідний. Тому наступна продочка чекатиме на вас у п'ятницю! ✨ А поки ми всі в очікуванні, тисніть на лайк та додавайте історію до бібліотеки. Мені буде дуже приємно! 👇 

З любов’ю ― ваша Ванілька ❤️❤️❤️