12.3

— О другій? — очі Дарини миттєво округлюються. Вона кидає погляд на екран свого смартфона. — Міл, зараз за п'ятнадцять перша!

— Знаю! — нервово проводжу рукою по своєму світшоту.

На грудях трохи божевільний і надто провокативний принт. Ми з Даринкою купили його на блошиному ринку. І я його ніжно люблю, але він аж ніяк не для співбесіди. Навіть на посаду кур’єра. Ейчар точно не оцінить п’ятипалий листочок всім відомої рослинки.

Хапаю зі столу шопер, ледь не перекинувши порожнє горнятко.

— Я у вбиральню?

— Давай, біжи, каву я сама закрию.

Залітаю в тісну кабінку метр на метр. Тремтячими пальцями стягую через голову світшот. Швидко згортаю і ховаю його на саме дно шопера.

Трохи нервово нишпорю в його глибинах. Швидко натягую свіжу базову футболку і свій затишний сірий кардиган. Зручно, охайно і не привертає зайвої уваги — саме те, що треба для найнижчої ланки.

Вмикаю холодну воду. Кілька разів проходжусь вологими долонями по волоссю, приборкуючи неслухняні пасма, і стягую їх у тугий, гладкий хвіст. Трохи прозорого блиску на губи з косметички, яку завбачливо кинула Дарина. Вискакую назад у зал.

Подруга вже чекає біля виходу, накинувши куртку.

— Нормально? — швидко кручусь перед нею.

— Для людини, яка буде носити папірці — ідеально. Біжи, Мілко. І відпишись одразу, як усе пройде! — міцно, до хрускоту в ребрах обіймає мене на прощання.

Вибігаю на вулицю. На метро туди хвилин сорок, якщо без збоїв і довгих пересадок.

Дорога зливається в суцільну розмиту пляму з ескалаторів, підземних переходів і гуркоту вагонів. Я механічно переставляю ноги, кожні дві хвилини нервово смикаючи екран телефону, щоб перевірити час.

У вагоні сідаю на вільне місце, і смартфон у руці раптом коротко вібрує.

«Міл, ти не на парах. Можеш говорити? — пише молодша сестра. — Я дзвонила в лікарню. Кажуть, що стан стабільний, але до мами не пускають. Петро Іванович питав, чи ти вирішила щось щодо таргетної терапії?»

Читаю ці рядки, і всередині все болісно стискається. Уявляю, як вона зараз сидить сама в нашій старенькій квартирі, обійнявши коліна, і плаче. Їй всього шістнадцять, у неї на носі ЗНО, випускний, а замість цього — реанімація і пошук десятків тисяч гривень на ліки.

«Настюш, говорити зараз не можу, передзвоню пізніше, — швидко друкую відповідь, намагаючись, щоб текст звучав максимально впевнено. — Але обіцяю, з мамою все буде добре. Я знайшла нову роботу, зараз якраз їду на оформлення. Гроші я знайду. Чуєш? Все буде. Тобі не треба про це думати».

Кілька секунд мережа не ловить. А потім на станції приходить нове повідомлення.

«Може, я продам свій ноут, що ти на Різдво подарувала? І телефон... Куплю якусь стару дзвонилку».

«Навіть не думай про це! — відписую миттєво. Від самої думки, що мала готова віддати останнє, горло перехоплює. — Тобі треба вчитися. Я старша, я все владнаю. Головне — поїж нормально. Я ввечері наберу і все розкажу. Люблю тебе».

«І я тебе».

Блокую екран. Пульс важко б'є у скронях. Ця коротка переписка з сестрою ранить серце, але й моментально повертає до тями. Я просто мушу отримати цю роботу і закріпитись на ній. Відчуття таке, ніби я їду не на банальне оформлення документів, а на держіспит.

Виходжу зі станції і мимоволі мружусь від яскравого сонця. Потрібну будівлю знаходжу одразу. Це величезна вежа зі скла та бетону, яка гострим кутом врізається в небо. На фасаді масивними металевими літерами виблискує логотип «Р-Інвест».

Зупиняюсь за кілька метрів від масивних револьверних дверей. Дихання перехоплює тугим клубком. На секунду накочує дике, панічне бажання розвернутися і втекти кудись подалі, туди, де все зрозуміло і звично.

«Сорок тисяч, Міло. Мамині ліки», — нагадую собі жорстко.

Глибоко вдихаю, заштовхуючи страх якомога глибше. Розправляю плечі, міцніше перехоплюю ручки шопера і роблю впевнений крок уперед.

Наступний уривочок завтра, у середу, о шостій!

З любов’ю ― ваша Ванілька ❤️❤️❤️