12. 2

— А хто це? — наївно кліпаю очима. Хоча здогадуюсь, що хтось мегакрутий і відомий. 

— Ох, Міл… — Дарина закочує очі, ніби пояснює мені прописні істини. — Камінська — колишня топ-модель, років п'ять тому на всіх відомих показах світилась. Париж, Мілан, Лондон. Потім вийшла заміж, кілька років про неї не чули. А далі як грім серед ясного неба ― розлучається. Чоловік тиран, знущався з неї, ― махає руками. ― Суд був довгий, обсмоктували з усіх сторін. Найбільше було суперечок за дитину. Але Камінська таки якось у свого олігарха відсудила сина. Піднялась на ноги попри той бруд, що колишній на неї виливав. Зараз у неї власний бренд преміальної косметики й мережа елітних салонів краси. Справжня успішна бізнеследі. В Інсті — майже півмільйона підписників. 

Подруга навпомацки гортає стрічку власної Інсти, повернувши екран до мене. А там на сторінці ідеальні фото, брендові речі, подорожі, розкішний будинок… Загалом ― картинка як з казки. 

— Ну, тепер ти розумієш, чому я кажу, що й близько там не стою? — гірко всміхаюся, відчуваючи черговий укол комплексу меншовартості. — Вони з Кирилом з одного світу. 

— Ага, виглядають як обкладинка Forbes, — неохоче визнає Дарина, блокуючи телефон і відкладаючи його вбік. — Гаразд, лишимо мільярдерів мільярдерам. 

— От власне, — зітхаю. — У мене свої, куди більш приземлені проблеми. Мені досі треба десь знайти сорок тисяч на таргетну терапію для мами. До понеділка. І я гадки не маю, де їх брати. 

Над нашим столиком повисає важка тиша. Дарини підсувається ближче. 

— Значить так, — голос подруги стає діловим і жорстким. — Перше: ти поки зосередься на роботі. А я займусь волонтерськими фондами, які ти не встигла обдзвонити, і виставлю пост в Інсту з проханням про збір. У мене там нормальна аудиторія, хтось та й скине. А щодо Тимура... 

Вона хмуриться. 

— Що Тимур? — напружуюсь. 

— Я сьогодні зранку дізнавалася в старости, — Дарина стишує голос. — Його сьогодні на парах не було. Взагалі. Пацани його казали, що вчора ввечері, після того, як він приїжджав до нашого гуртожитку, його бачили в якомусь клубі в хлам п'яного. А зранку дядько-декан влаштував йому рознос по телефону. Думаю, йому зараз не до тебе. Так що можеш поки не хвилюватись. 

Дарина тягнеться до вільного стільця поруч і ставить переді мною об'ємний тканинний шопер. 

— До речі, я тут захопила твої речі. Спакувала найнеобхідніше, скільки змогла доперти у двох руках. Білизна, джинси, твоя чорна спідниця з білою блузкою і кардиган. 

— Дякую, Даш, ти просто мене врятувала, — з полегшенням видихаю, зазираючи всередину. 

Якраз відкриваю рота, щоб сказати ще щось, але мене перебиває рингтон власного телефону. Невідомий номер. 

Перезираємось із подругою. Я обережно натискаю зелену кнопку. 

— Алло? 

— Міла Ангеловська? — лунає зі слухавки підкреслено ввічливий жіночий голос. 

— Так, це я. 

— Доброго дня. Мене звати Марина, я менеджерка з персоналу корпорації «Р-Інвест». Ми отримали ваше резюме, і вашу кандидатуру погоджено на вакансію кур'єра у відділ документообігу. Чи зможете ви сьогодні під'їхати для ознайомлення з обов’язками та оформлення о другій годині? 

Я кидаю панічний погляд на годинник над барною стійкою кав'ярні. За п'ятнадцять перша. А мені ще треба доїхати на інший кінець міста, до ділового центру. 

— Т-так. Звісно. 

— Чудово. Адресу і тимчасову перепустку зараз скину вам у повідомленні. До зустрічі. 

Дзвінок обривається ще до того, як встигаю попрощатись у відповідь. Шоковано опускаю телефон на стіл. Не очікувала, що це станеться настільки швидко. Зазвичай такі компанії можуть тижнями розглядати кандидатів… 

— Хто це? — напружено питає Дарина. 

— Ейчар, — видихаю. До мене нарешті доходить суть розмови. І починає бити нервова дрож. — Мене чекають на другу для оформлення.