Розділ 12

Дзвіночок на дверях якось надто оглушливо дзеленчить. І мені здається, що звук приковує всі погляди до мене, коли переступаю поріг нашої з Даринкою улюбленої кав’ярні. Але насправді це нерви. Тим небагатьом відвідувачам абсолютно байдуже.

Дарину я помічаю одразу — сидить за нашим столиком у кутку. Перед нею два горнятка з кавою і два макаруни. Мій улюблений, малиновий — на тарілочці, її, зі смаком ківі — уже наполовину надкушений. Вона швидко щось набирає на екрані смартфона і спочатку навіть не помічає мене.

Підходжу, стягую з плеча сумку і без сил падаю на стілець навпроти.

— Привіт!

Даринка піднімає голову. Секунду мовчки, прискіпливо сканує моє обличчя.

— Виглядаєш так, ніби тебе переїхав каток, а потім здав назад і переїхав ще раз, — констатує своїм звичним, трохи різким тоном, підсуваючи мені одне з горняток. — Пий. Подвійний еспресо. Без цукру, як ти любиш. І солоденьке для нервів.

— Дякую, — обхоплюю гладеньке пузатеньке горнятко змерзлими пальцями. Роблю ковток, і гіркота справді трохи прочищає мізки.

— Ну? — Дарина відкладає телефон екраном донизу і спирається ліктями на стіл. Її очі горять цікавістю. — Вчора вночі ти відписалася так скупо, що я ледь дожила до ранку. Тепер хочу подробиць. Без прикрас.

— Без прикрас, — видихаю, дивлячись у чорну кавову гущу. — Забрав із зупинки. Нагодував, виділив гостьову кімнату. Сказав, що відчуває провину за те, що мене вигнали, і намагається це виправити. А сьогодні вранці... загалом, я тепер працюю в його компанії.

Дарина завмирає.

— Роботу дав? — перепитує, злегка примружившись. — Яку роботу? Міл, тільки не кажи, що там щось...

— Даш, припини, — кривлюся я. — Кур'єром у відділ документообігу. Буду бігати між поверхами з паперами. Найнижча посада. Він так прямо і сказав. Але зарплата офіційна, і її вистачить.

Дарина повільно відкидається на спинку стільця.

— Це загалом чудово, — задумливо тягне. — Може, він дійсно належить до того викопного виду під назвою «нормальний мужик».

— І це ще не все, — роблю ще один ковток, збираючись із духом. — Він бачив оголошення, які я дивилася на ОЛХ. Заборонив винаймати дешеву квартиру. Сказав, що поки я не отримаю першу зарплату і не знайду нормальну, безпечну — житиму в його гостьовій кімнаті. Питання закрив і поїхав. Навіть відмовитись не дав.

У Дарини повільно, але дуже красномовно повзуть угору брови. Вона мовчить кілька секунд, переварюючи інформацію.

— Оце так, — нарешті видихає, хапаючи свою каву. — Тобто він просто вирішив твої головні проблеми одним махом. І житло, і робота. Мілко, ти витягла якийсь дикий, нереальний джекпот. Але це дуже дивно…

— Отож-бо й дивно, Даш. Навіть не знаю, — втомлено тру перенісся.

— Слухай, була б ти героїнею роману… я б вирішила, що він закохався.

Я голосно пирхаю, відводжу погляд, моментально червоніючи.

— Я бачила, кого він кохає, Дашунь. Я й близько біля неї не стою.

— Бачила? Розкажи! Як, де, коли…

— Звуть Ілона. Він мав з нею зустрітися, натомість возився зі мною. А потім, уночі, вона сама приїхала до нього. Красуня. Хочу бути нею, коли виросту, — раптово жартую.

Даринка сміється. Знову хапає телефон. Її пальці швидко літають по клавіатурі, вона на мить мружиться, вдивляючись в екран.

— Чисто поржати, Міл. Часом не ця Ілона?

Вона повертає екран до мене. І я дійсно бачу дівчину Кирила. Флешбеками накочують спогади, як її поблажливий погляд за якусь частку секунди змусив мене почуватись цілковитою нікчемою. 

— Вона, — видихаю ошелешено. 

— Міл, це Ілона Камінська…