11.2

— Що значить «ні»? — я спалахую.

Від обурення навіть ковток повітря зробити важко. Яке він має право ось так суворо, безкомпромісно щось мені заявляти, наче я… наче я його власність. Невже не розуміє, що я просто не можу на щось краще розраховувати, щось краще я не потягну…

— Це мій єдиний нормальний варіант. Там власник не вимагає плату за два місяці наперед.

— Це не варіант, Міло, це клоповник. І район віддалений, небезпечний, далеко від роботи. Ти там не житимеш!

Хочеться завити вголос. Мені здається, я просто б’юсь в якусь бетонну стіну, і тільки собі роблю гірше, бо стіні… стіні, звісно ж, по барабану.

— У мене немає вибору! Я втратила роботу, у мене немає зайвих грошей на шикарні апартаменти!

Кирило на мій спіч от взагалі ніяк не реагує. Спокійно робить ковток і ставить чашку на стіл.

— Робота в тебе буде.

― Звісно, буде. Я маю намір її шукати. Але ж це справа не одного дня…

― Вона вже в тебе є.

— Що?

Кліпаю очима, не одразу зрозумівши сенс.

— Я компенсую тобі те, що ти втратила через мене. У моїй компанії завжди є плинність кадрів. Нам потрібен кур'єр у відділ документообігу. Розносити папери між поверхами, сортувати пошту. Найнижча ланка, нудно, багато біганини, але зарплата офіційна і більша, ніж твої чайові в ресторані.

Щоки обдає жаром. Всередині просто якийсь розрив. З одного боку ― робота, ось вона вже, мені її пропонують. З іншого ― це так принизливо, наче подачку кидають голодній бродячій собаці.

— Я... я не можу це прийняти, — хитаю головою. — Ви і так занадто багато для мене зробили. Мені не потрібна благодійність.

— Це не благодійність. Це відкрита вакансія. Ти будеш працювати як усі. Ми з тобою навіть не перетинатимемося, я сиджу в іншому корпусі. Ти можеш навіть зараз відкрити сайт з пропозиціями роботи і знайти її та подати резюме. З гарантією дев’яноста відсотків ейчар твою кандидатуру б схвалив.

Робить паузу, витримуючи мій розгублений погляд.

— А поки не отримаєш першу зарплатню і не знімеш нормальну квартиру — поживеш тут. Гостьова кімната все одно порожня.

— Але я...

— Питання закрите, Міло, — різко підводиться, обриваючи мої слабкі спроби сперечатися. — Я мимоволі став причиною того, що ти опинилася на вулиці без грошей. Я відчуваю за це відповідальність, тому буде так, як я сказав!

Кидає погляд на годинник на зап'ясті.

— Мені час. Це перепустка від ліфта і вхідних дверей, ― дістає з кишені піджака, що висить на спинці стільця, магнітну картку і кладе на стільницю. ― Код від самої квартири я скину тобі в повідомленні.

А поки я, розкривши рота і хапаючи ним повітря, як рибка, яку витягли на берег і кинули на погибель, добираю думки і формую більш-менш адекватну відповідь, він просто бере ноутбук, накидає той самий піджак і йде в коридор. За хвилину лунає тихе клацання замка.

Я продовжую дивитись на ту чорну картку на столі і не розумію, як взагалі до цього дійшло. У голові повний безлад, думки скачуть, як навіжені. З однієї сторони на шальці терезів моя гордість, з іншої — гроші, які допоможуть мамі. І я вже знаю, який варіант виберу. Навіть якщо це суперечить принципам і совісті. 

Зрештою, я ж не в ліжко до нього лягаю. Просто приймаю допомогу. Як він там сказав ― це компенсація за моє звільнення. Тому заштовхую голос сумління якомога глибше. В мене зовсім скоро буде чим розплатитися за мамине нове лікування. І воно обов'язково допоможе. Мусить допомогти!

А поки й мене час підтискає. Дозволю собі порефлексувати потім. Зараз треба привести себе до ладу, влізти у свій одяг і бігти на зустріч з Даринкою.