Розділ 11

Прокидаюся від того, що сонце б'є просто в обличчя. Відкриваю очі і кілька секунд кліпаю, роздивляючись незнайому сіру стелю.

У квартирі тихо.

Підтягую коліна до грудей і тягнуся до телефону. Десята ранку. Ого. Я стільки не спала, мабуть, зі шкільних часів. Поруч висить повідомлення від Дарини: «Ти жива? Я на дванадцяту буду в кав'ярні».

Жива. Ще й як.

Скидаю ковдру, поправляю пом'яту футболку. Треба збиратися. Вчора вночі, перед тим як остаточно вирубатись, я пролистала з десяток сторінок на ОЛХ. Кімнати, хостели, підселення. Всюди або космічна ціна, або потрібен заставний платіж за останній місяць плюс комісія рієлтору. В мене стільки просто немає. Але я таки знайшла один варіант від власника. Щоправда, це далеко не центр, і на фото ― ніби ремонт робили ще у дев'яності роки. Зате ціна така, що я зможу її потягнути, навіть коли перекину мамі трохи грошей на ліки. Головне — платиш тільки за один місяць, без всяких рієлторських комісій.

Обережно відчиняю двері. Коридор порожній.

Йду на кухню. В думках крутиться ― треба хоча б нормально подякувати за порятунок і ночівлю. Але на годиннику вже десята. І Кирило, швидше за все, давно поїхав на роботу.

Від цієї думки стає трохи лячно й ніяково. І що мені тоді робити? Як взагалі вибратися з квартири і зачинити двері? У мене плани, кінець-кінцем. Він же не міг просто поїхати і не залишити жодних інструкцій?

Але Кирило таки ще на кухні, сидить на високому барному стільці за кухонним островом. Вже не в домашніх штанях, а в ідеально відпрасованих темних брюках і білій сорочці. Тільки комір розстебнутий і краватки немає. Перед ним відкритий ноутбук, якісь папери і чашка з кавою.

Він підіймає очі від екрана рівно в той момент, коли я зупиняюсь на порозі вітальні.

— Доброго ранку, — його голос звучить звично рівно.

— Доброго, — киваю, мимоволі обсмикуючи край завеликої футболки.

Його очі на якусь мить опускаються туди, прямо на край, що ледь прикриває стегна і мою руку, яка його відчайдушно натягує. Але потім він знову дивиться мені в очі.

— Вибач за цей нічний візит. Я не планував, що тебе розбудять.

Кахикаю, в горлі раптово хрипне. Неймовірним зусиллям волі змушую себе лишити в спокої нещасну футболку.

— Все гаразд, я потім нормально заснула.

Він коротко киває.

— Як почуваєшся?

— Добре, дякую, — роблю крок ближче, щоб не говорити через усю кімнату. — Я насправді прийшла подякувати. За вчорашнє, за ночівлю. Я зараз перевдягнуся і піду. Не буду вас більше обтяжувати.

Кирило закриває ноутбук з тихим клацанням. Відсовує його вбік і переплітає пальці на стільниці.

— І куди ти зібралася йти?

— Я знайшла житло.

Одна його брова повільно повзе вгору.

— За одну ніч? Без роботи і без грошей на заставу? Покажи.

Я мовчу. Це вже занадто. Я вдячна йому за порятунок, але він мені не батько, щоб звітувати.

— Міло, покажи, що ти там знайшла, — повторює спокійніше, але мені він звучить набагато загрозливіше.

Неохоче дістаю телефон. Відкриваю збережену вкладку і кладу на край стільниці, навіть не підходячи ближче. Кирило тягнеться, розвертає екран до себе. Кілька секунд мовчки дивиться на розмиті фото старої кімнати зі шпалерами, що відвалюються, і іржавим радіатором.

— Ні, — відсуває телефон назад.

Завтра, мої любі, вихідний. Чекайте на оновлення у п'ятницю, о 6:00. 

З любов'ю — ваша Ванілька ❤️