Розділ 11

Прокидаюся від того, що сонце б'є просто в обличчя. Відкриваю очі і кілька секунд кліпаю, роздивляючись незнайому сіру стелю.

У квартирі тихо.

Підтягую коліна до грудей і тягнуся до телефону. Десята ранку. Ого. Я стільки не спала, мабуть, зі шкільних часів. Поруч висить повідомлення від Дарини: «Ти жива? Я на дванадцяту буду в кав'ярні».

Жива. Ще й як.

Скидаю ковдру, поправляю пом'яту футболку. Треба збиратися. Вчора вночі, перед тим як остаточно вирубатись, я пролистала з десяток сторінок на ОЛХ. Кімнати, хостели, підселення. Всюди або космічна ціна, або потрібен заставний платіж за останній місяць плюс комісія рієлтору. В мене стільки просто немає. Але я таки знайшла один варіант від власника. Щоправда, це далеко не центр, і на фото ― ніби ремонт робили ще у дев'яності роки. Зате ціна така, що я зможу її потягнути, навіть коли перекину мамі трохи грошей на ліки. Головне — платиш тільки за один місяць, без всяких рієлторських комісій.

Обережно відчиняю двері. Коридор порожній.

Йду на кухню. В думках крутиться ― треба хоча б нормально подякувати за порятунок і ночівлю. Але на годиннику вже десята. І Кирило, швидше за все, давно поїхав на роботу.

Від цієї думки стає трохи лячно й ніяково. І що мені тоді робити? Як взагалі вибратися з квартири і зачинити двері? У мене плани, кінець-кінцем. Він же не міг просто поїхати і не залишити жодних інструкцій?

Але Кирило таки ще на кухні, сидить на високому барному стільці за кухонним островом. Вже не в домашніх штанях, а в ідеально відпрасованих темних брюках і білій сорочці. Тільки комір розстебнутий і краватки немає. Перед ним відкритий ноутбук, якісь папери і чашка з кавою.

Він підіймає очі від екрана рівно в той момент, коли я зупиняюсь на порозі вітальні.

— Доброго ранку, — його голос звучить звично рівно.

— Доброго, — киваю, мимоволі обсмикуючи край завеликої футболки.

Його очі на якусь мить опускаються туди, прямо на край, що ледь прикриває стегна і мою руку, яка його відчайдушно натягує. Але потім він знову дивиться мені в очі.

— Вибач за цей нічний візит. Я не планував, що тебе розбудять.

Кахикаю, в горлі раптово хрипне. Неймовірним зусиллям волі змушую себе лишити в спокої нещасну футболку.

— Все гаразд, я потім нормально заснула.

Він коротко киває.

— Як почуваєшся?

— Добре, дякую, — роблю крок ближче, щоб не говорити через усю кімнату. — Я насправді прийшла подякувати. За вчорашнє, за ночівлю. Я зараз перевдягнуся і піду. Не буду вас більше обтяжувати.

Кирило закриває ноутбук з тихим клацанням. Відсовує його вбік і переплітає пальці на стільниці.

— І куди ти зібралася йти?

— Я знайшла житло.

Одна його брова повільно повзе вгору.

— За одну ніч? Без роботи і без грошей на заставу? Покажи.

Я мовчу. Це вже занадто. Я вдячна йому за порятунок, але він мені не батько, щоб звітувати.

— Міло, покажи, що ти там знайшла, — повторює спокійніше, але мені він звучить набагато загрозливіше.

Неохоче дістаю телефон. Відкриваю збережену вкладку і кладу на край стільниці, навіть не підходячи ближче. Кирило тягнеться, розвертає екран до себе. Кілька секунд мовчки дивиться на розмиті фото старої кімнати зі шпалерами, що відвалюються, і іржавим радіатором.

— Ні, — відсуває телефон назад.

— Що значить «ні»? — я спалахую.

Від обурення навіть ковток повітря зробити важко. Яке він має право ось так суворо, безкомпромісно щось мені заявляти, наче я… наче я його власність. Невже не розуміє, що я просто не можу на щось краще розраховувати, щось краще я не потягну…

— Це мій єдиний нормальний варіант. Там власник не вимагає плату за два місяці наперед.

— Це не варіант, Міло, це клоповник. І район віддалений, небезпечний, далеко від роботи. Ти там не житимеш!

Хочеться завити вголос. Мені здається, я просто б’юсь в якусь бетонну стіну, і тільки собі роблю гірше, бо стіні… стіні, звісно ж, по барабану.

— У мене немає вибору! Я втратила роботу, у мене немає зайвих грошей на шикарні апартаменти!

Кирило на мій спіч от взагалі ніяк не реагує. Спокійно робить ковток і ставить чашку на стіл.

— Робота в тебе буде.

― Звісно, буде. Я маю намір її шукати. Але ж це справа не одного дня…

― Вона вже в тебе є.

— Що?

Кліпаю очима, не одразу зрозумівши сенс.

— Я компенсую тобі те, що ти втратила через мене. У моїй компанії завжди є плинність кадрів. Нам потрібен кур'єр у відділ документообігу. Розносити папери між поверхами, сортувати пошту. Найнижча ланка, нудно, багато біганини, але зарплата офіційна і більша, ніж твої чайові в ресторані.

Щоки обдає жаром. Всередині просто якийсь розрив. З одного боку ― робота, ось вона вже, мені її пропонують. З іншого ― це так принизливо, наче подачку кидають голодній бродячій собаці.

— Я... я не можу це прийняти, — хитаю головою. — Ви і так занадто багато для мене зробили. Мені не потрібна благодійність.

— Це не благодійність. Це відкрита вакансія. Ти будеш працювати як усі. Ми з тобою навіть не перетинатимемося, я сиджу в іншому корпусі. Ти можеш навіть зараз відкрити сайт з пропозиціями роботи і знайти її та подати резюме. З гарантією дев’яноста відсотків ейчар твою кандидатуру б схвалив.

Робить паузу, витримуючи мій розгублений погляд.

— А поки не отримаєш першу зарплатню і не знімеш нормальну квартиру — поживеш тут. Гостьова кімната все одно порожня.

— Але я...

— Питання закрите, Міло, — різко підводиться, обриваючи мої слабкі спроби сперечатися. — Я мимоволі став причиною того, що ти опинилася на вулиці без грошей. Я відчуваю за це відповідальність, тому буде так, як я сказав!

Кидає погляд на годинник на зап'ясті.

— Мені час. Це перепустка від ліфта і вхідних дверей, ― дістає з кишені піджака, що висить на спинці стільця, магнітну картку і кладе на стільницю. ― Код від самої квартири я скину тобі в повідомленні.