10.3

Якщо чесно, я її розумію. Кирило скасував їхні плани і прямо сказав по телефону, що притягнув додому якусь дівчину. Хто б на її місці не приїхав перевірити, що це за благодійність така?

А тут стою я — розпатлана, боса, ще й у його футболці. Не дивно, що її першою реакцією було вдарити словами. Вона має на це право, бо вона — частина його нормального життя. А я — просто проблема, яку він сьогодні вирішив розгребти.

Опускаю голову. І лиш краєм ока помічаю, як напружується Кирило.

— Ілон, давай без допитів, ― якось навіть трохи втомлено й приречено проводить долонею по обличчю.

Крокує вперед, так, що я раптом опиняюся за його плечем.

― Ти ж знаєш мої принципи: якщо я з тобою, то тільки з тобою, ― забирає з її рук келих, який ― я тільки зараз помічаю ― вона нервово стискає до побілілих кісточок. ― І я розраховую на таку ж довіру у відповідь.

Ілона ледь помітно знизує витонченими плечима. Її обличчя миттєво втрачає ту хижу, оцінювальну напругу. І крізь ідеальну глянцеву маску раптом проступає щось дуже людське і вразливе.

— Вибач, — її голос втрачає всю свою оксамитову грайливість, звучить тихо і трохи глухо. — Старі рефлекси. Ти маєш рацію... ти не він.

Кирило ледь помітно киває. Його погляд на мить м'якшає, видаючи розуміння.

— Я знаю. Тому й прошу залишати минуле в минулому.

Усередині щось перевертається. Я не знаю, хто такий цей «він», але мені надто добре знайомий привид минулого, який змушує чекати удару в спину.

Ілона робить глибокий вдих, ніби скидаючи з себе невидимий тягар.

В цю мить між ними така близькість, що я мимоволі відчуваю себе зайвою. А, якщо по-чесному, то я такою й є, що б там не вигадало собі моє серце.

— Не буду вам заважати, — мій голос звучить напрочуд рівно.

Переводжу погляд на Кирила. У напівтемряві коридору його очі здаються зовсім чорними.

— На добраніч, — киваю, роблячи крок назад.

— Добраніч, Міло, — спокійно відповідає він.

Розвертаюся і швидко йду до гостьової кімнати. Спиною відчуваю їхні погляди, проте не прискорюю кроку, щоб це не виглядало як втеча. А коли за мною нарешті безшумно зачиняються двері спальні, притуляюся до них і полегшено видихаю.

З вітальні долинає тихий перегук голосів. І від цього чомусь стає водночас спокійно і якось по-дурному, незрозуміло сумно. Я повільно бреду до ліжка і заповзаю під ковдру, намагаючись залишити всі думки за дверима цієї кімнати.

Лежу в темряві, втупившись у стелю. Сон не йде. Слух мимоволі чіпляється за кожен звук у цій величезній квартирі. Я чекаю, що зараз почую кроки в напрямку його спальні. Приглушений сміх, шепіт...

Але замість цього голоси стихають. Чується цокання підборів. Потім — клацання електронного замка. Тихий скрип важких вхідних дверей і глухий стук.

Я завмираю, затамувавши подих. У квартирі повисає густа, дзвінка тиша. Лише одні важкі, босі кроки повертаються коридором і ховаються за дверима Кирилової спальні.

Він залишився сам. Ілона не залишилася на ніч.

Чомусь ця думка змушує серце пропустити удар. Натягую ковдру вище, ховаючи ніс у м'яку тканину. Мені не повинно бути до цього діла. Це їхні стосунки, їхні правила і їхні зіпсовані плани. Але засинаю я з якимось дивним, зовсім недоречним відчуттям легкого тепла десь під ребрами.