10.2

Серце падає кудись у п'яти. Ховатися нікуди. До гостьової кімнати занадто далеко — він точно помітить мене в коридорі. Двері ванної... Вони найближче.

Безшумно пірнаю всередину, прикриваючи за собою важке матове полотно. Не закриваю на замок, щоб не клацнуло, просто залишаю міліметрову щілину. Втискаюсь лопатками в холодний кахель. Заплющую очі. Не дихаю.

Кроки наближаються. Він проходить зовсім поруч, мені здається, настільки близько, що, вдихнувши глибше, почую запах його парфумів. Але я не дихаю, не дихаю так довго, що перед очима починають розпливатись оранжеві кола. І повільно, одним зусиллям волі, безшумно втягую повітря, лише коли чую звук ручки, що опускається, і двері його спальні тихо зачиняються.

Здається, пронесло. І ось він — мій єдиний шанс непомітно потрапити в свою кімнату. Треба лише прослизнути кілька метрів коридором. Поки Кирило одягається, а Ілона чекає у вітальні з вином.

Обережно тягну двері ванної на себе. Вислизаю в напівтемний коридор, роблю безшумний крок босими ногами, другий...

І завмираю.

Звідси, з напівтемряви, відкривається чудовий огляд на освітлену вітальню. Ілона стоїть біля кухонного острова з келихом червоного вина в руці. Задумливо дивиться в його глибину, легенько розкручуючи напій, так, що прямо посеред поверхні утворюється маленька воронка. А потім її наче щось штовхає ― інтуїція, передчуття чи просто я якось надто шумно зітхаю. Вона повертає голову, і наші погляди перетинаються.

Між нами метрів десять, але я відчуваю себе так, ніби на мене навели прожектор. Ілона повільно відпиває вино, невідривно розглядає мене зацікавлено-поблажливим поглядом — від розпатланого волосся до босих ніг. Без відвертої ворожості, швидше з якоюсь м'якою, чіпкою цікавістю.

— Доброї ночі, — видавлюю максимально ввічливо і обережно.

Руки нервово тягнуться обсмикнути футболку. Хочеться зіщулитись і стати непомітною. Але я десь беру в собі сили не опустити голову, навпаки, ще дужче розправити плечі.

— Доброї, — лунає її спокійний, оксамитовий голос.

У горлі стає трохи хрипко. Я легенько відкашлююсь. Заправляю волосся за вухо.

― Перепрошую, що потурбувала… ― якомога спокійніше промовляю. І вже хочу побажати їй… їм гарного вечора, як чую, що за моєю спиною тихо відчиняються двері Кирилової спальні. І кам’янію. Бо чітко відчуваю, навіть не обертаючись, що за кілька швидких кроків він порівнюється зі мною у коридорі.

А тоді звучить його низький, трохи здивований голос.

— Міло? Ти чому не спиш?

Проте відповісти я не встигаю.

Ілона робить крок уперед, спирається вільною рукою на стільницю і грайливо схиляє голову.

— Так ось вона яка, твоя підопічна. А ти не збрехав, Кір. Справді майже дитина.

Ці слова, наче й без образи, але сказані таким тоном… З таким підтекстом. Вона дивиться на мене, але говорить про мене в третій особі. До нього. У моїй же присутності. Ніби я — підібране на вулиці кошеня, стать і вік якого вони зараз обговорюють.

М'яко усміхається, робить ще один ковток.

— Я вже почала хвилюватися, коли ти скасував зустріч, але бачу — даремно. Бідна дівчинка... Що ж там таке трапилося з тобою, бідолашка?

Щоки починають горіти від суміші сорому та безсилої злості. І мені стає миттєво все зрозумілим. Вона приїхала не через відрядження. Вона просто приїхала перевірити територію.

Мої любі, я дуже вдячна вам за привітання, за теплі слова й побажання. За купу вподобайок ― ми вже перетнули межу в 400 зірочок! Я читала кожен ваш коментар і усміхалась від вуха до вуха. Я дуже-дуже зворушена і надзвичайно вдячна вам. ❤️❤️❤️ 

Наступна продочка буде о шостій ранку у вівторок. 

Обіймаю, ваша Ванілька ❤️