Розділ 10

Зі сну вириває різкий дзвінок у двері. Не такий, щоб неприємний чи гучний, просто несподіваний. Серце заходиться в шаленому ритмі, б'ється об ребра, наче маленька пташка.

Сліпо дивлюсь у темряву кімнати, спочатку не розуміючи, де я. Лиш потім один за одним накочують спогади. Я в квартирі Раєвського. Ще глуха ніч, і мені варто виспатись. А той різкий звук ― то, мабуть, наснилося…

Перевертаюсь на інший бік, підбиваю подушку, обертаю її прохолоднішою стороною і знову намагаюсь заснути. Але дзвінок лунає ще раз. А за ним — тихі кроки по коридору.

Отруйними голками під шкіру впивається страх. Це Тимур! Він мене знайшов. Чисто панічна, ірраціональна думка, яка в темряві ночі здається напрочуд реальною.

Настільки реальною, що я повільно, безшумно підіймаюсь з ліжка. Обсмикую завелику футболку і тихо виходжу в коридор. Там уже чуються голоси. Один — Кирила, впізнаваний, проте майже нечутний. Слів не розібрати. Інший — жіночий.

Йду на світло, безшумно ступаючи босими ногами по прохолодному паркету. Завмираю за рогом, біля самої вітальні. Звідси мені видно частину передпокою.

Кирило стоїть спиною до мене. Здається, він щойно встав з ліжка. На ньому лише м'які домашні штани сірого кольору, які низько сидять на вузьких стегнах. Широка спина, перекат литих м'язів під ідеально гладкою шкірою. Темне волосся злегка розкуйовджене на потилиці. Від одного погляду на цю розслаблену, відверту чоловічу статуру в роті миттєво пересихає.

А перед ним — висока, струнка блондинка в розкішному бежевому тренчі. Вона виглядає, як відфотошоплена картинка з інстаграму. Я щиро вірила, що таких жінок не існує поза екраном телефона. Але в неї справді ідеальна укладка, бездоганний макіяж навіть посеред ночі і чиста сяюча шкіра, наче в неї вбудований якийсь фільтр. Поряд із нею я у своїй пом'ятій чужій футболці і з гніздом на голові здаюся собі просто жалюгідним непорозумінням. 

― Ось, я прийшла… ― Ілона робить крок ближче. Її пальці з ідеальним манікюром лягають на його голе плече. Вона повільно проводить вказівним вниз, до грудей, і підіймається до ключиці. ― Подумала, раз ти в няньках, то можу скрасити вечір.

«В няньках» ― луною звучить в голові. І знову нахлинає це липке відчуття власної недоречності.

Кирило перехоплює її руку, не грубо, але твердо зупиняючи цей рух.

― Ти ж знаєш, я не люблю сюрпризів.

― Знаю, — вона м'яко всміхається, анітрохи не знітившись. ― Але це не сюрприз, у нас була запланована зустріч. Тож я подумала, план можна трохи модифікувати, але не змінити.

― Ілоно.

― Кір, ти ж знаєш, — вона перебиває його, знижуючи голос до інтимного, грудного шепоту. ― Скоро я відлітаю в Лондон у відрядження. Мене не буде два тижні. А потім ти летиш у Франкфурт. Навряд чи ми між нашими поїздками перетнемось. А місяць без зустрічей… ну, такі собі стосунки.

Вона підступає ще ближче, змушуючи його трохи відхилити голову.

— Я погодилась на твої умови, а ти на мої. І нам добре разом, поки ми їх виконуємо, чи не так? Тож я б хотіла отримати своє у відповідь. Це справедливо.

Кирило мовчить кілька секунд. Я майже фізично відчуваю, як він зважує її слова.

― Справедливо, — врешті видихає. Відпускає її руку і відступає. — Проходь. І дійсно вибач, що плани зірвались.

― Я розумію. Все гаразд. І я не серджусь, — Ілона по-хазяйськи скидає тренч.

Під ним виявляється вузька шовкова сукня на тонких бретелях, яка ідеально підкреслює фігуру. Кирило розвертається в бік кухні, і я ледь встигаю втиснутися глибше в тінь коридору, затамувавши подих.

― У мене є вино. Будеш? — лунає його голос.

― Біле? — відгукується вона вже з вітальні.

― Червоне.

― Ти ж знаєш, я п'ю лише біле.

― Я гостей не чекав, — відрізає сухо. Чую тихий дзенькіт скла — дістає келихи.

― Так… звісно. Червоне влаштує. А твоя підопічна?

― Вона спить, — відповідає Кирило, і звук відкоркованої пляшки звучить пострілом в нічній тиші.

― Чудово, — муркоче Ілона, і мені в її голосі чується відверта усмішка. — Постараємось її не розбудити.

Тихо дзенькає скло об кам'яну стільницю. Я мимоволі затамовую подих, відчуваючи, як від ніяковості палають щоки. Роблю обережний крок назад, щоб утекти, але не встигаю.

— Я накину футболку. Почекай хвилину, — раптом кидає Кирило.

 І його кроки прямують у мій бік.