9.3

Сон як рукою знімає. Серце миттєво прискорює ритм, гупаючи десь у самому горлі. Швидко сідаю на ліжку, підтягуючи ковдру до грудей, ніби вона може мене захистити.

«Що трапилося?» — відправляю миттєво.

Індикатор друкування блимає вічність. Нарешті з'являється текст.

«Тимур приїжджав. Шукав тебе».

Дивлюся на ці чотири слова і не вірю своїм очам. Тимур? У гуртожитку?

Шкірою пробігає неприємний мороз. Здається, навіть температура в кімнаті різко падає на кілька градусів.

«Ти серйозно? — мої пальці літають по клавіатурі. — Його величність спустився до простих смертних у наш гуртожиток?»

«Абсолютно. Я сама офігіла, — швидко відписує Дарина. — Виходжу в коридор ще раз спробувати удачу з тьоть Валею, а він стоїть біля вахти. Ще й тьоть Валю нашу пресує. Шакали його в машині чекали під вікнами, я з вікна бачила. Питав, чи ти в кімнаті».

У горлі пересихає. Уявляю цю картину, і всередині все стискається від знайомої паніки.

«І що ти сказала?»

«Сказала, що ти зібрала речі і поїхала додому першим же автобусом. Що навряд чи повернешся найближчими днями».

Полегшено видихаю, відкидаючи голову на узголів'я ліжка. Даринка — просто золото. Якби він дізнався, що я тиняюся містом, чи ночую десь у знайомих, точно б влаштував полювання. Власне, він його вже влаштував. Його номер я заблокувала ще пів року тому. Заблокувала всі соцмережі і месенджери, щоб не бачити і не чути нічого, що з ним пов'язано. Вирішила, що так відріжу проблему. Наївна.

«Як думаєш, чого йому треба?» — знову світиться екран повідомленням від подруги.

«Може, хотів вибачитися?» — друкую і сама гірко кривлюся у темряві. Навіть звучить жалюгідно і смішно.

«Міл, не сміши, — Дарина ніби читає мої думки. — Такі, як він, не вибачаються. Вони навіть слів таких не знають. Скоріше приїхав насолодитися тріумфом. Подивитися, як ти рюмсаєш на валізах. Або знову почати чіплятись. Тепер до кураторки вже не звернешся…».

«Угу, добити», — додаю подумки, згадуючи його холодні, злі очі там, біля тераси готелю. Він не звик програвати. А Кирило Раєвський опустив його нижче плінтуса на очах у дружків.

Але вголос... тобто в месенджер, я цього не пишу. Не хочу ще більше накручувати ні себе, ні подругу.

«Згодна. Але тепер йому мене не дістати, то, може, заспокоїться… — відписую я. — Добре, що тебе він не чіпав».

«Він на мене навіть не подивився. Як на порожнє місце. Давай завтра зустрінемось? У нашій кав'ярні? Треба подумати, що робити далі. Я ж теж тепер безробітна».

Провина знову важким каменем лягає на плечі.

«Обов'язково. О 12:00 підходить?»

«Так. Все, відключаюсь. Я дуже рада, що ти не сама. Добраніч, Міло».

«І тобі надобраніч».

Екран гасне, занурюючи кімнату в густу півтемряву. Тільки тьмяне світло вуличних ліхтарів пробивається крізь щільні блекаути, малюючи вузьку смужку на підлозі.

Відкидаюся на подушки. Ідеально білі, прохолодні. Але думки рояться в голові, не даючи розслабитись.

Завтра. Усе потрібно вирішувати завтра.

Гостро постає питання грошей. Мені потрібен план. Жорсткий і чіткий. Знайти кімнату або хоча б ліжко-місце, де не вимагають оплати за два місяці наперед плюс комісію рієлтору. І робота. Будь-яка робота, де платять щотижня або щодня. Роздавати флаєри, мити посуд, варити каву в якомусь кіоску. Головне — перекрити базові витрати і мати чим відправити мамі гроші на ліки. Вона не повинна дізнатися про те, що сталося.

У пам'яті знову спливають холодні, відсторонені слова Раєвського. Згадується його погляд, коли він бажав мені на добраніч. Але, зрештою, я для нього ніхто. Половина б пройшла повз ще там, на терасі, а він — порядна людина. Захистив, а тепер ще й прихистив. Я мушу бути вдячна, і я вдячна від щирого серця. А те, що вже сама собі накрутила, так це мої проблеми ― не його. Він не відповідає за мої незрілі дитячі фантазії…

Завтра вранці я просто подякую йому, зберу свої скромні пожитки, вийду за двері цієї розкішної квартири і більше ніколи його не побачу. У нас занадто різні орбіти, щоб вони перетнулися ще раз. І так доля звела двічі…

Втома нарешті бере своє. Тіло стає важким, непідйомним. Очі злипаються самі собою. Натягую ковдру по саме підборіддя, ховаючи ніс. Вдихаю ледь вловимий аромат чужого парфуму, що залишився на чорній бавовні футболки. Терпкий, дорогий і чомусь до одуру заспокійливий.

Закриваю очі і дозволяю темряві поглинути мене повністю.