9.2

Слухняно йду слідом, дивлячись на його широку спину. З кожним кроком по прохолодному паркету між нами ніби виростає глуха бетонна стіна. І добре. Так безпечніше.

Він відчиняє двері в кінці коридору і відступає на крок, пропускаючи мене всередину.

Гостьова кімната виявляється під стать усій квартирі. Мінімум речей, максимум простору. Величезне ліжко, графітові тони. Наче дорогий готельний номер, у якому ніхто ніколи не живе постійно. Пахне чистотою і ледь відчутно — прохолодою кондиціонера.

— Твою сумку і телефон я приніс, вони на тумбочці. Ванна кімната спільна, ти вже знаєш де, — його голос звучить рівно. — Якщо щось знадобиться — я в сусідній кімнаті. Відпочивай.

Зупиняюся біля порога. Рефлекторно обхоплюю себе руками, ховаючи змерзлі долоні в широких рукавах його футболки.

— Дякую за все, — видавлюю тихо, але абсолютно сухо. Відсторонено і ввічливо. — На добраніч.

Кирило на мить затримує на мені погляд. Темні очі звужуються, щелепа ледь помітно напружується. Але замість того, щоб щось сказати, лише коротко киває:

— Добраніч, Міло.

І прикриває за собою двері. Ледь чутно клацає замок.

Адреналін миттєво вивітрюється, залишаючи після себе порожнечу. Навалюється така свинцева втома, що ноги ледь тримають. Я роблю кілька кроків углиб кімнати, оглядаючись.

Погляд чіпляється за мою потерту дорожню сумку на підлозі біля ліжка. А поруч, на глянцевій поверхні тумбочки, лежить смартфон.

Господи, я ж зовсім випала з реальності зі своїми образами. Даринка ж там, певно, місця собі не знаходить. Ми домовились, що я вже завтра відпишусь, але мені хочеться бодай так, через месенджер, відчути її присутність.

Падаю на край ліжка. Ідеально жорсткий, зручний матрац піді мною навіть не скрипить. Тягнуся за телефоном. Мружусь від яскравого екрана. У месенджері кілька повідомлень від подруги.

«Що означає: “знайшла де переночувати”, Міл? Ти де? Відпиши хоч слово, бо я місця собі не знаходжу».

Пальці не слухаються, але я швидко друкую відповідь:

«Даринко, все гаразд. Я в безпеці. Тільки до телефону дісталася».

Відповідь прилітає за кілька секунд.

«Фух. Слава Богу. То де ти влаштувалася? У хостелі? Чи на вокзал поїхала і нічним потягом додому?»

Зітхаю, потираючи втомлені очі вільною рукою. Брехати їй немає сенсу. Ми звикли ділитися всім, до того ж Дарина єдина, хто знає всю правду про сьогоднішній жах із Тимуром.

«Ні. Я у Кирила Раєвського. У нього в квартирі».

Кілька секунд висить тиша. Індикатор «друкує» з'являється і зникає. Уявляю, як Дарина зараз здивовано підіймає брови, намагаючись скласти цей пазл.

«Ого. Оце поворот. Як ти там опинилась?»

«Він побачив мене на зупинці, розпитав, що сталось, і запропонував допомогу», — розповідаю все, як є.

На тому кінці Дарина знову на якусь мить замовкає. Відповідь прилітає лише через кілька хвилин.

«Міло, це, звісно, дуже круто і добре… І я пам’ятаю, що він тебе захистив від Тимура і компанії. Але він чужий незнайомий чоловік… Тобі комфортно?»

Мимоволі всміхаюся краєчком губ. Даринка у своєму репертуарі. Хоча її турбота приємна, а хвилювання мають усі підстави.

Тому спішу втішити:

«Все нормально. Він мене нагодував, виділив гостьову кімнату. Поводиться максимально коректно. Завтра все розповім, добре? Я просто падаю з ніг. Очі самі закриваються».

«Зрозуміла. Тоді закривайся на замок, про всяк випадок, і відпочивай. Завтра чекаю на детальний звіт».

Відкладаю телефон на ковдру і полегшено переводжу подих. Дарина знову щось друкує. Зупиняється. Зрештою екран засвічується новим повідомленням:

«Міл... я тобі ще дещо маю повідомити… Ти просто не уявляєш, що тут трапилося».