Розділ 9. Міла

Я опускаю очі в тарілку, відчуваючи, як мене накриває хвиля ніяковості.

«Ілона». І червоне сердечко поруч.

Десь під ребрами неприємно поколює. Так тоненько, майже невагомо, але напрочуд відчутно. 

Ковтаю тугий клубок у горлі.

Звісно, у такого чоловіка просто не може не бути особистого життя. Дівчина, наречена... Хтось, хто має повне право на це червоне сердечко біля свого імені в його телефоні. 

Він відходить до панорамного вікна в іншому кінці просторої вітальні. Приглушує голос, але в ідеальній тиші квартири до мене все одно долітають уривки фраз.

— ...доведеться скасувати. Так, сьогодні ніяк.

Він слухає співрозмовницю, трохи роздратовано потираючи перенісся.

Отже, у них були плани на цей вечір. Може, вона чекала його десь у красивій сукні, розкішна і впевнена в собі. А замість цього йому доводиться все скасовувати і возитися зі мною. До загального відчуття незручності ще примішується противна, нудотна провина.

— Я допомагаю одній людині... — знову лунає його голос. — Ні, це не жінка, Ілоно. Це дівчина, майже дитина. Ровесниця Аніного сина. Про що ти взагалі говориш?

«Майже дитина».

Знову неприємно, різко дряпає десь під ребрами. Завмираю з чашкою в руках, відчуваючи, як обличчя заливає гарячою фарбою — тепер уже від приниження. Апетит остаточно зникає.

Дитина? Я для нього дитина?! Мені більше двадцяти, я влітку отримаю диплом і стану спеціалістом. Я з сімнадцяти років живу сама: не тільки себе утримую, а й сім'ї допомагаю. Я ніколи ні в кого нічого не прошу, сама даю раду проблемам, заробляю і добре вчуся. Але для нього мій розвиток, судячи з усього, як у п'ятирічки.

Знову згадуються його зверхні слова про мою роботу. Принизливі і несправедливі. Не всім пощастило народитися із золотою ложкою в роті, але я чесно заробляла свої гроші. І справді старалася. І якби не Тимур, усе було б добре. Навіть нові ліки для мами стали б просто черговою задачею, яку я змогла б вирішити. Зі скрипом, але змогла б.

Але для Кирила я — безмозке дитя. Таке нікчемне й непривабливе, що його Ілоні й справді немає чого хвилюватися. Благодійний проєкт. Закриття гештальту. 

А я вже встигла розслабитися, відчути якусь наївну вдячність і навіть розповісти йому про бабусині листи...

Гостре відчуття власної недоречності накочує з подвійною силою. 

Гарячково відсуваю від себе недоїдену вечерю. Зісковзую з високого стільця, і мої босі ноги торкаються прохолодної глянцевої підлоги. Хочеться провалитися крізь землю або хоча б стати невидимою. 

Швидко хапаю свою тарілку і чашку, й несу їх до матової чорної раковини. Руки знову починають зрадницько тремтіти. Я просто маю прибрати за собою, лягти спати там, де він скаже, а завтра вранці піти назавжди, щоб більше ніколи не бути нічиїм тягарем.

Кроки за спиною наближаються несподівано тихо.

— Залиш посуд. Для цього є посудомийка і клінінг, — зупиняє мене його рівний, безпристрасний голос.

Я здригаюся, повільно повертаюся. 

Кирило стоїть за кілька кроків. В його рисах знову та відсторонена, холодна жорсткість, яка була в машині. Від дивної, майже затишної атмосфери, що була між нами п'ять хвилин тому, не залишилося й сліду.

— Ходімо, я покажу тобі гостьову кімнату, — додає він, навіть не дивлячись мені в очі, і розвертається до коридору.