Розділ 9

Я опускаю очі в тарілку, відчуваючи, як мене накриває хвиля ніяковості.

«Ілона». І червоне сердечко поруч.

Десь під ребрами неприємно поколює. Так тоненько, майже невагомо, але напрочуд відчутно. 

Ковтаю тугий клубок у горлі.

Звісно, у такого чоловіка просто не може не бути особистого життя. Дівчина, наречена... Хтось, хто має повне право на це червоне сердечко біля свого імені в його телефоні. 

Він відходить до панорамного вікна в іншому кінці просторої вітальні. Приглушує голос, але в ідеальній тиші квартири до мене все одно долітають уривки фраз.

— ...доведеться скасувати. Так, сьогодні ніяк.

Він слухає співрозмовницю, трохи роздратовано потираючи перенісся.

Отже, у них були плани на цей вечір. Може, вона чекала його десь у красивій сукні, розкішна і впевнена в собі. А замість цього йому доводиться все скасовувати і возитися зі мною. До загального відчуття незручності ще примішується противна, нудотна провина.

— Я допомагаю одній людині... — знову лунає його голос. — Ні, це не жінка, Ілоно. Це дівчина, майже дитина. Ровесниця Аніного сина. Про що ти взагалі говориш?

«Майже дитина».

Знову неприємно, різко дряпає десь під ребрами. Завмираю з чашкою в руках, відчуваючи, як обличчя заливає гарячою фарбою — тепер уже від приниження. Апетит остаточно зникає.

Дитина? Я для нього дитина?! Мені більше двадцяти, я влітку отримаю диплом і стану спеціалістом. Я з сімнадцяти років живу сама: не тільки себе утримую, а й сім'ї допомагаю. Я ніколи ні в кого нічого не прошу, сама даю раду проблемам, заробляю і добре вчуся. Але для нього мій розвиток, судячи з усього, як у п'ятирічки.

Знову згадуються його зверхні слова про мою роботу. Принизливі і несправедливі. Не всім пощастило народитися із золотою ложкою в роті, але я чесно заробляла свої гроші. І справді старалася. І якби не Тимур, усе було б добре. Навіть нові ліки для мами стали б просто черговою задачею, яку я змогла б вирішити. Зі скрипом, але змогла б.

Але для Кирила я — безмозке дитя. Таке нікчемне й непривабливе, що його Ілоні й справді немає чого хвилюватися. Благодійний проєкт. Закриття гештальту. 

А я вже встигла розслабитися, відчути якусь наївну вдячність і навіть розповісти йому про бабусині листи...

Гостре відчуття власної недоречності накочує з подвійною силою. 

Гарячково відсуваю від себе недоїдену вечерю. Зісковзую з високого стільця, і мої босі ноги торкаються прохолодної глянцевої підлоги. Хочеться провалитися крізь землю або хоча б стати невидимою. 

Швидко хапаю свою тарілку і чашку, й несу їх до матової чорної раковини. Руки знову починають зрадницько тремтіти. Я просто маю прибрати за собою, лягти спати там, де він скаже, а завтра вранці піти назавжди, щоб більше ніколи не бути нічиїм тягарем.

Кроки за спиною наближаються несподівано тихо.

— Залиш посуд. Для цього є посудомийка і клінінг, — зупиняє мене його рівний, безпристрасний голос.

Я здригаюся, повільно повертаюся. 

Кирило стоїть за кілька кроків. В його рисах знову та відсторонена, холодна жорсткість, яка була в машині. Від дивної, майже затишної атмосфери, що була між нами п'ять хвилин тому, не залишилося й сліду.

— Ходімо, я покажу тобі гостьову кімнату, — додає він, навіть не дивлячись мені в очі, і розвертається до коридору.

Слухняно йду слідом, дивлячись на його широку спину. З кожним кроком по прохолодному паркету між нами ніби виростає глуха бетонна стіна. І добре. Так безпечніше.

Він відчиняє двері в кінці коридору і відступає на крок, пропускаючи мене всередину.

Гостьова кімната виявляється під стать усій квартирі. Мінімум речей, максимум простору. Величезне ліжко, графітові тони. Наче дорогий готельний номер, у якому ніхто ніколи не живе постійно. Пахне чистотою і ледь відчутно — прохолодою кондиціонера.

— Твою сумку і телефон я приніс, вони на тумбочці. Ванна кімната спільна, ти вже знаєш де, — його голос звучить рівно. — Якщо щось знадобиться — я в сусідній кімнаті. Відпочивай.

Зупиняюся біля порога. Рефлекторно обхоплюю себе руками, ховаючи змерзлі долоні в широких рукавах його футболки.

— Дякую за все, — видавлюю тихо, але абсолютно сухо. Відсторонено і ввічливо. — На добраніч.

Кирило на мить затримує на мені погляд. Темні очі звужуються, щелепа ледь помітно напружується. Але замість того, щоб щось сказати, лише коротко киває:

— Добраніч, Міло.

І прикриває за собою двері. Ледь чутно клацає замок.

Адреналін миттєво вивітрюється, залишаючи після себе порожнечу. Навалюється така свинцева втома, що ноги ледь тримають. Я роблю кілька кроків углиб кімнати, оглядаючись.

Погляд чіпляється за мою потерту дорожню сумку на підлозі біля ліжка. А поруч, на глянцевій поверхні тумбочки, лежить смартфон.

Господи, я ж зовсім випала з реальності зі своїми образами. Даринка ж там, певно, місця собі не знаходить. Ми домовились, що я вже завтра відпишусь, але мені хочеться бодай так, через месенджер, відчути її присутність.

Падаю на край ліжка. Ідеально жорсткий, зручний матрац піді мною навіть не скрипить. Тягнуся за телефоном. Мружусь від яскравого екрана. У месенджері кілька повідомлень від подруги.

«Що означає: “знайшла де переночувати”, Міл? Ти де? Відпиши хоч слово, бо я місця собі не знаходжу».

Пальці не слухаються, але я швидко друкую відповідь:

«Даринко, все гаразд. Я в безпеці. Тільки до телефону дісталася».

Відповідь прилітає за кілька секунд.

«Фух. Слава Богу. То де ти влаштувалася? У хостелі? Чи на вокзал поїхала і нічним потягом додому?»

Зітхаю, потираючи втомлені очі вільною рукою. Брехати їй немає сенсу. Ми звикли ділитися всім, до того ж Дарина єдина, хто знає всю правду про сьогоднішній жах із Тимуром.

«Ні. Я у Кирила Раєвського. У нього в квартирі».

Кілька секунд висить тиша. Індикатор «друкує» з'являється і зникає. Уявляю, як Дарина зараз здивовано підіймає брови, намагаючись скласти цей пазл.