8.2

Її пульс шалено б'ється під моїми пальцями там, де вони торкаються її відкритої шкіри. Ще мить такої близькості — і я просто перекину її через плече, віднесу у свою спальню і зроблю те, за що завтра сам себе зненавиджу. Вона й так налякана, розбита і загнана в кут. А я не дикий звір, щоб користуватися цим.

Змушую свої пальці розтиснутися. Буквально штовхаю себе, щоб зробити крок назад.

— Обережніше, Міло, — хрипко. Ніби наждаком по бетону.

Вона кліпає очима, немов опритомнівши, і судомно відсахується. Її щоки миттєво спалахують таким яскравим, гарячим рум'янцем, що його видно навіть у приглушеному світлі коридору.

— Я... вибачте. Я не спеціально... Я просто... не очікувала, — лепече, опускаючи погляд, і незграбно намагається обсмикнути край моєї футболки нижче на своїх стегнах.

Цей інстинктивний, беззахисний жест б'є по нервах дужче за будь-яку відверту провокацію. Моя уява миттєво підкидає картинку того, як легко цю чорну бавовну можна зсунути вгору.

Стискаю кулаки, ховаючи їх у кишені штанів. Відвертаюся.

— Проходь на кухню. Вечерю вже доставили, — кидаю через плече, прямуючи до вітальні.

Чую за спиною несміливе човгання босих ніг по глянцевій підлозі. Вона йде слідом, але зупиняється на межі кухні, обхопивши себе руками.

— Я... я не голодна. Правда... — її голос досі злегка тремтить.

Зупиняюся біля кухонного острова. Спираюся обома руками на холодну стільницю і важко видихаю, перш ніж повернутися до неї.

— Це був не запит на твою думку, пташко, — обрубую. Суворо, але вже без того тваринного рику, що рветься зсередини. — Ти виснажена. Коли ти востаннє їла? В обід? Може, снідала?

Мовчить. Вперто стискає губи. Навіть задирає гостреньке підборіддя й розправляє плечі. Напевне, знову вигадала щось, щоб відмовитись. Горда. Але кому нафіг та гордість здалася. Це просто їжа…

І я не хочу знову чути відмовок, зовсім безпідставних і таких же марних, тому що все одно буде по-моєму. Тож, перш ніж хоч слово зірветься з її вуст, дотискаю:

— Ти вип'єш гарячого чаю і з'їси те, що я зараз дам. Тільки після цього я покажу, де ти спатимеш. Це зрозуміло?

Вона ще більше стискає губи, але зрештою таки киває.

Підходить до високого барного стільця і незграбно вибирається на нього. Відвертаюся, зціплюючи щелепи. Мені потрібно зайняти чимось руки. Розпакувати пакети з ресторану, дістати контейнери, увімкнути чайник. Робити будь-що, аби тільки не дивитися на те, як вона підтискає під себе голі ноги.

Завтра треба буде зайнятися її питанням. Але сьогодні... Сьогодні мене хвилює інше.

Ставлю перед нею тарілку з гарячою вечерею і наливаю чай. Спираюся ліктями на стільницю навпроти, уважно вдивляючись у її зблідле обличчя.

— Їж, — наказую м'якше. І, поки вона несміливо бере виделку, нарешті озвучую те, що крутиться в голові ще з нашої першої зустрічі: — А тепер поясни мені одну річ, Міло. Ти розумна дівчина, вчишся в нормальному універі. Що ти взагалі забула на тій роботі в готелі? Навіщо тобі здалися ті нічні зміни та п'яні клієнти?

Міла завмирає з виделкою в руці. В її великих очах миттєво спалахує щире обурення.

— До того інциденту це була чудова робота, — вона трохи підіймає підборіддя, зустрічаючи мій погляд. — І я не бачу нічого поганого в нічних змінах. Будь-яка праця заслуговує на повагу. Тим більше, там непогано платили, а керівництво завжди йшло мені назустріч із графіком, щоб я встигала на пари.

Я ледь помітно всміхаюся краєчком губ.

— Безперечно, будь-яка праця заслуговує на повагу, Міло. Але нічні зміни в таких закладах беруть не від великої любові до розносів, а коли гостро потрібні гроші, — б'ю прямо в ціль, спостерігаючи, як вона знову ніяковіє. Але погляду, що дивно, не відводить.

— Це... це мої особисті справи, — відповідає вона тихо, але з такою наївною, непідробною твердістю, що я мимоволі переймаюся повагою до цього дівчиська, яке зараз не має ані копійки за душею.

— Приймається, — миролюбно підіймаю руки, визнаючи її маленьку перемогу в цій словесній дуелі. — А що за спеціальність, заради якої ти так відчайдушно трималася за цей гуртожиток?

— Переклад. Англійська та французька, — вона помітно розслабляється, повертаючись до їжі. Бере до рук чашку з гарячим чаєм і гріє об неї пальці. — Якось у дитинстві я знайшла у бабусі старі, пожовклі листи французькою. І мені настільки закортіло дізнатися, що ж там написано, що я просто обклалася словниками. А потім якось втягнулася... Мені подобається розгадувати тексти. Вони, як ребуси.

Раптом зітхає, обхоплюючи чашку міцніше.

Я опускаю погляд на її тонкі пальці, відзначаючи про себе, що вони нарешті перестали тремтіти.

На мармуровій стільниці, якраз між нами, тихо і коротко вібрує мій телефон.

Екран на мить спалахує, висвічуючи вхідний дзвінок та ім'я: «Ілона». І те безглузде сердечко поруч, яке вона сама ж і поставила в мої контакти кілька днів тому.

Глухе роздратування накочує миттєво. А слідом за ним — ще більше роздратування на самого себе за цю емоцію. Ілона точно не заслужила такого ставлення. Вона красива, розумна, доросла жінка, з якою у нас максимально комфортні, зрозумілі стосунки без зайвих драм. Ми домовлялися провести цей вечір разом, і я мав би вже давно бути поруч із нею, а не стояти на власній кухні, розглядаючи змерзлу студентку.

Тягнуся до телефона, приглушую звук. Доведеться скасувати зустріч.

— Їж, Міло, — наказую, бо вона напружено завмерла з чашкою в руках. — Я зараз повернуся. Лиш відповім на дзвінок.