Розділ 8. Кирило

Дрібне тіло влітає в мене з такою силою, ніби вона втікала від пожежі.

Глухий стукіт, її тихий зойк — і мої руки спрацьовують на голих рефлексах. Жорстко перехоплюю її за плечі, фіксуючи на місці, щоб не впала.

Удару я майже не відчув, але те, що відбувається тієї ж секунди з моїм тілом, нагадує коротке замикання. Під моїми широкими долонями — гаряча, розпарена після душу шкіра. Тонка бавовна моєї чорної футболки — це єдина жалюгідна перешкода між нами. Я відчуваю, як під нею дрібно, нервово тремтить Міла. Мене ж накриває миттєвою, важкою і темною хвилею збудження, яку доводиться гасити титанічним зусиллям волі.

Ця дівчинка — суцільний збій у моїй системі. З того самого вечора в ресторані.

Я втрутився тоді радше через вроджену гидливість. Терпіти не можу, коли зграя мажорних цуценят самостверджується за рахунок когось слабшого. Гроші й статус вирішують 99 відсотків проблем, але іноді вони не замінять простого чоловічого бажання підійти і зламати комусь щелепу. Або хоча б нагадати шмаркачам їхнє місце. Я навіть не роздивлявся, кого саме вони там пресують. Чергову офіціантку, що опинилася не в тому місці.

А потім вона підняла голову.

Звичайна молоденька дівчина. Симпатична, тендітна, але таких тисячі. Рівно доти, поки я не зустрівся з її поглядом. У ньому не було ні дешевої кокетливості, ні звичного благання — тільки щось настільки чисте, щире й неземне, що в мене всередині несподівано різко перевернулися нутрощі. Наче хтось заліз рукою під ребра і стиснув серце.

Довелося стиснути зуби, змушуючи себе відвести погляд. Від мокрої сукні, що безсоромно обліпила її тонку, але диявольськи жіночну, звабливу фігуру. Від пишного, неслухняного волосся, яке не було вилизане в дорогих салонах чи залите літрами силіконів, а виглядало живим, справжнім і блищало само по собі.

І цей запах... Крізь нудотний сморід елітного алкоголю, яким її облили ті виродки, вперто пробивався тонкий, невагомий аромат. Весняні квіти і свіжість літнього дощу. Він осів у моїх легенях, ніби солодка, дурманна отрута. Того вечора в готельному номері мені знадобилася вся моя витримка, щоб тримати дистанцію і не зробити того, про що вона зі своїм чистим поглядом точно б пошкодувала.

І саме через те, що вона вибила мене з колії — я припустився помилки.

Я вивів її з-під удару, дав свою сорочку, але не прорахував наслідки. Розслабився. Кілька сотень баксів чайових гарантовано закрили б рота тій цікавій покоївці. Один важкий коментар і прямий дзвінок Захарченку — і він би миттю вгомонив істерику Ані. Але я просто не подумав, що ця дурепа виявиться настільки мстивою і піде на все, щоб захистити свого "корзиночку" Тимура, зламавши життя беззахисній студентці.

Я підставив її. Зробив те, чого не роблю ніколи — залишив слабке місце відкритим.

Це моя провина. І я повинен усе виправити. Це навіть не обговорюється.

Але поки... Поки Міла в моїх руках.

Вона важко, судомно дихає, відкинувши голову і дивлячись на мене розширеними від переляку очима. З мокрого волосся на ключиці стікають краплі води. Я повільно опускаю погляд нижче. Тканина моєї футболки зрадницьки натягується, окреслюючи те, як різко здіймаються її груди від кожного вдиху. Без жодної білизни під нею.

Щелепа автоматично кам'яніє до болю в суглобах. Пальці на її тендітних плечах мимоволі стискаються сильніше, притягуючи на міліметр ближче, замість того, щоб відштовхнути.