Розділ 8

Дрібне тіло влітає в мене з такою силою, ніби вона втікала від пожежі.

Глухий стукіт, її тихий зойк — і мої руки спрацьовують на голих рефлексах. Жорстко перехоплюю її за плечі, фіксуючи на місці, щоб не впала.

Удару я майже не відчув, але те, що відбувається тієї ж секунди з моїм тілом, нагадує коротке замикання. Під моїми широкими долонями — гаряча, розпарена після душу шкіра. Тонка бавовна моєї чорної футболки — це єдина жалюгідна перешкода між нами. Я відчуваю, як під нею дрібно, нервово тремтить Міла. Мене ж накриває миттєвою, важкою і темною хвилею збудження, яку доводиться гасити титанічним зусиллям волі.

Ця дівчинка — суцільний збій у моїй системі. З того самого вечора в ресторані.

Я втрутився тоді радше через вроджену гидливість. Терпіти не можу, коли зграя мажорних цуценят самостверджується за рахунок когось слабшого. Гроші й статус вирішують 99 відсотків проблем, але іноді вони не замінять простого чоловічого бажання підійти і зламати комусь щелепу. Або хоча б нагадати шмаркачам їхнє місце. Я навіть не роздивлявся, кого саме вони там пресують. Чергову офіціантку, що опинилася не в тому місці.

А потім вона підняла голову.

Звичайна молоденька дівчина. Симпатична, тендітна, але таких тисячі. Рівно доти, поки я не зустрівся з її поглядом. У ньому не було ні дешевої кокетливості, ні звичного благання — тільки щось настільки чисте, щире й неземне, що в мене всередині несподівано різко перевернулися нутрощі. Наче хтось заліз рукою під ребра і стиснув серце.

Довелося стиснути зуби, змушуючи себе відвести погляд. Від мокрої сукні, що безсоромно обліпила її тонку, але диявольськи жіночну, звабливу фігуру. Від пишного, неслухняного волосся, яке не було вилизане в дорогих салонах чи залите літрами силіконів, а виглядало живим, справжнім і блищало само по собі.

І цей запах... Крізь нудотний сморід елітного алкоголю, яким її облили ті виродки, вперто пробивався тонкий, невагомий аромат. Весняні квіти і свіжість літнього дощу. Він осів у моїх легенях, ніби солодка, дурманна отрута. Того вечора в готельному номері мені знадобилася вся моя витримка, щоб тримати дистанцію і не зробити того, про що вона зі своїм чистим поглядом точно б пошкодувала.

І саме через те, що вона вибила мене з колії — я припустився помилки.

Я вивів її з-під удару, дав свою сорочку, але не прорахував наслідки. Розслабився. Кілька сотень баксів чайових гарантовано закрили б рота тій цікавій покоївці. Один важкий коментар і прямий дзвінок Захарченку — і він би миттю вгомонив істерику Ані. Але я просто не подумав, що ця дурепа виявиться настільки мстивою і піде на все, щоб захистити свого "корзиночку" Тимура, зламавши життя беззахисній студентці.

Я підставив її. Зробив те, чого не роблю ніколи — залишив слабке місце відкритим.

Це моя провина. І я повинен усе виправити. Це навіть не обговорюється.

Але поки... Поки Міла в моїх руках.

Вона важко, судомно дихає, відкинувши голову і дивлячись на мене розширеними від переляку очима. З мокрого волосся на ключиці стікають краплі води. Я повільно опускаю погляд нижче. Тканина моєї футболки зрадницьки натягується, окреслюючи те, як різко здіймаються її груди від кожного вдиху. Без жодної білизни під нею.

Щелепа автоматично кам'яніє до болю в суглобах. Пальці на її тендітних плечах мимоволі стискаються сильніше, притягуючи на міліметр ближче, замість того, щоб відштовхнути. 

Її пульс шалено б'ється під моїми пальцями там, де вони торкаються її відкритої шкіри. Ще мить такої близькості — і я просто перекину її через плече, віднесу у свою спальню і зроблю те, за що завтра сам себе зненавиджу. Вона й так налякана, розбита і загнана в кут. А я не дикий звір, щоб користуватися цим.

Змушую свої пальці розтиснутися. Буквально штовхаю себе, щоб зробити крок назад.

— Обережніше, Міло, — хрипко. Ніби наждаком по бетону.

Вона кліпає очима, немов опритомнівши, і судомно відсахується. Її щоки миттєво спалахують таким яскравим, гарячим рум'янцем, що його видно навіть у приглушеному світлі коридору.

— Я... вибачте. Я не спеціально... Я просто... не очікувала, — лепече, опускаючи погляд, і незграбно намагається обсмикнути край моєї футболки нижче на своїх стегнах.

Цей інстинктивний, беззахисний жест б'є по нервах дужче за будь-яку відверту провокацію. Моя уява миттєво підкидає картинку того, як легко цю чорну бавовну можна зсунути вгору.

Стискаю кулаки, ховаючи їх у кишені штанів. Відвертаюся.

— Проходь на кухню. Вечерю вже доставили, — кидаю через плече, прямуючи до вітальні.

Чую за спиною несміливе човгання босих ніг по глянцевій підлозі. Вона йде слідом, але зупиняється на межі кухні, обхопивши себе руками.

— Я... я не голодна. Правда... — її голос досі злегка тремтить.

Зупиняюся біля кухонного острова. Спираюся обома руками на холодну стільницю і важко видихаю, перш ніж повернутися до неї.

— Це був не запит на твою думку, пташко, — обрубую. Суворо, але вже без того тваринного рику, що рветься зсередини. — Ти виснажена. Коли ти востаннє їла? В обід? Може, снідала?

Мовчить. Вперто стискає губи. Навіть задирає гостреньке підборіддя й розправляє плечі. Напевне, знову вигадала щось, щоб відмовитись. Горда. Але кому нафіг та гордість здалася. Це просто їжа…

І я не хочу знову чути відмовок, зовсім безпідставних і таких же марних, тому що все одно буде по-моєму. Тож, перш ніж хоч слово зірветься з її вуст, дотискаю:

— Ти вип'єш гарячого чаю і з'їси те, що я зараз дам. Тільки після цього я покажу, де ти спатимеш. Це зрозуміло?

Вона ще більше стискає губи, але зрештою таки киває.

Підходить до високого барного стільця і незграбно вибирається на нього. Відвертаюся, зціплюючи щелепи. Мені потрібно зайняти чимось руки. Розпакувати пакети з ресторану, дістати контейнери, увімкнути чайник. Робити будь-що, аби тільки не дивитися на те, як вона підтискає під себе голі ноги.