Розділ 7

Мої пальці зовсім не слухаються. Екран смартфона розпливається через сльози, які я відчайдушно намагаюся втримати.

«Даринко, все ок. Не шукай тьотю Валю. Я знайшла, де переночувати. Напишу завтра. Люблю».

Натискаю «Надіслати» і відразу ж блокую телефон, ховаючи його глибоко в кишеню вогкої куртки. Тільки б вона не почала дзвонити. Тільки б не засипала питаннями просто зараз. Бо що я їй відповім? Що сиджу в розкішній машині з чоловіком, через якого втратила роботу, і гадки не маю, куди він мене везе?

Тепло від обігрівача приємно огортає, але мене продовжує бити нервовий озноб — мокрий одяг мерзенно липне до тіла.

— Куди ви мене везете? — мій голос досі звучить хрипко і здавлено.

Раєвський навіть не повертає голови. Його профіль залишається зосередженим і жорстким.

— Цю ніч переночуєш у моїй квартирі, — відповідає рівно і прямо. — Все інше будемо вирішувати завтра.

Заперечувати немає ні сил, ні сенсу. Решту дороги ми їдемо в суцільній, густій тиші, під монотонний шурхіт двірників, що розсікають потоки води на лобовому склі. Вже хвилин за двадцять авто плавно з'їжджає на яскраво освітлений підземний паркінг елітного житлового комплексу.

Машина зупиняється. Двигун затихає.

Раєвський відстібає пасок безпеки і виходить, навіть не глянувши на мене.

Мої задубілі від холоду та нервів пальці ніяк не можуть впоратися із замком. Я смикаю пасок раз, другий, аж поки дверцята з мого боку різко не відчиняються.

Раєвський нависає наді мною, перекриваючи собою світло паркінгу. Він нахиляється в салон, і простір миттєво звужується до катастрофічного мінімуму. Мене з ніг до голови огортає терпким запахом його парфуму та вогкого від дощу піджака.

Його рука тягнеться на заднє сидіння по мою сумку. Широка грудна клітка опиняється настільки близько до мого обличчя, що я інстинктивно втискаюся в шкіряну спинку крісла. Він практично накриває мене своїм тілом. Серце несподівано різко й гулко гупає десь у горлі, а потім завмирає. Я застигаю, боячись навіть вдихнути повною груддю.

Друга його рука опускається до мого стегна. Тверді кісточки пальців, шукаючи замок, ковзають по моїх вогких джинсах. Крізь тонку тканину він обпікає шкіру нестерпним жаром.

Безшумно, судомно втягую повітря.

Пасок відстрілює вбік.

Я здригаюсь. Раєвський завмирає на якусь нескінченно довгу секунду. Його обличчя настільки близько, що я відчуваю на своїй прохолодній щоці його гаряче, рване дихання.

Темний, важкий погляд опускається до моїх ледь прочинених губ. Так, наче він зважує щось напрочуд важливе. По тілу розливається зовсім нелогічна, гаряча млість. Язик мимоволі ковзає по пересохлих губах, і я бачу, як від цього мого руху його зіниці миттєво розширюються, затоплюючи райдужку темрявою. Погляд повільно, з явним зусиллям, підіймається до моїх очей. Серце нарешті бухкає вдруге, сильно, і зривається у вільне падіння.

— Ходімо, — вимовляє він низько. Трохи хрипко. Наче йому самому бракує повітря.

І від цього тембру вздовж мого хребта пробігає озноб, який не має нічого спільного з холодом.

Неквапливо відсторонюється, забираючи мою сумку, і випрямляється на весь свій чималий зріст. Робить крок назад, звільняючи простір і дозволяючи мені нарешті зробити повноцінний вдих. 

Тільки тоді я знаходжу в собі сили зрушити з місця. Виповзаю з теплого салону на прохолодне повітря підземного паркінгу. Й слухняно дрібочу за його широкою спиною до ліфтів, намагаючись не думати про те, що щойно сталося.