Розділ 7

Мої пальці зовсім не слухаються. Екран смартфона розпливається через сльози, які я відчайдушно намагаюся втримати.

«Даринко, все ок. Не шукай тьотю Валю. Я знайшла, де переночувати. Напишу завтра. Люблю».

Натискаю «Надіслати» і відразу ж блокую телефон, ховаючи його глибоко в кишеню вогкої куртки. Тільки б вона не почала дзвонити. Тільки б не засипала питаннями просто зараз. Бо що я їй відповім? Що сиджу в розкішній машині з чоловіком, через якого втратила роботу, і гадки не маю, куди він мене везе?

Тепло від обігрівача приємно огортає, але мене продовжує бити нервовий озноб — мокрий одяг мерзенно липне до тіла.

— Куди ви мене везете? — мій голос досі звучить хрипко і здавлено.

Раєвський навіть не повертає голови. Його профіль залишається зосередженим і жорстким.

— Цю ніч переночуєш у моїй квартирі, — відповідає рівно і прямо. — Все інше будемо вирішувати завтра.

Заперечувати немає ні сил, ні сенсу. Решту дороги ми їдемо в суцільній, густій тиші, під монотонний шурхіт двірників, що розсікають потоки води на лобовому склі. Вже хвилин за двадцять авто плавно з'їжджає на яскраво освітлений підземний паркінг елітного житлового комплексу.

Машина зупиняється. Двигун затихає.

Раєвський відстібає пасок безпеки і виходить, навіть не глянувши на мене.

Мої задубілі від холоду та нервів пальці ніяк не можуть впоратися із замком. Я смикаю пасок раз, другий, аж поки дверцята з мого боку різко не відчиняються.

Раєвський нависає наді мною, перекриваючи собою світло паркінгу. Він нахиляється в салон, і простір миттєво звужується до катастрофічного мінімуму. Мене з ніг до голови огортає терпким запахом його парфуму та вогкого від дощу піджака.

Його рука тягнеться на заднє сидіння по мою сумку. Широка грудна клітка опиняється настільки близько до мого обличчя, що я інстинктивно втискаюся в шкіряну спинку крісла. Він практично накриває мене своїм тілом. Серце несподівано різко й гулко гупає десь у горлі, а потім завмирає. Я застигаю, боячись навіть вдихнути повною груддю.

Друга його рука опускається до мого стегна. Тверді кісточки пальців, шукаючи замок, ковзають по моїх вогких джинсах. Крізь тонку тканину він обпікає шкіру нестерпним жаром.

Безшумно, судомно втягую повітря.

Пасок відстрілює вбік.

Я здригаюсь. Раєвський завмирає на якусь нескінченно довгу секунду. Його обличчя настільки близько, що я відчуваю на своїй прохолодній щоці його гаряче, рване дихання.

Темний, важкий погляд опускається до моїх ледь прочинених губ. Так, наче він зважує щось напрочуд важливе. По тілу розливається зовсім нелогічна, гаряча млість. Язик мимоволі ковзає по пересохлих губах, і я бачу, як від цього мого руху його зіниці миттєво розширюються, затоплюючи райдужку темрявою. Погляд повільно, з явним зусиллям, підіймається до моїх очей. Серце нарешті бухкає вдруге, сильно, і зривається у вільне падіння.

— Ходімо, — вимовляє він низько. Трохи хрипко. Наче йому самому бракує повітря.

І від цього тембру вздовж мого хребта пробігає озноб, який не має нічого спільного з холодом.

Неквапливо відсторонюється, забираючи мою сумку, і випрямляється на весь свій чималий зріст. Робить крок назад, звільняючи простір і дозволяючи мені нарешті зробити повноцінний вдих. 

Тільки тоді я знаходжу в собі сили зрушити з місця. Виповзаю з теплого салону на прохолодне повітря підземного паркінгу. Й слухняно дрібочу за його широкою спиною до ліфтів, намагаючись не думати про те, що щойно сталося. 

«А що, власне, сталось, Міло? — дзвенить внутрішній голос. — Він просто відстебнув пасок. Жодного зайвого руху, жодного брудного натяку. А ти розімліла, як дурненька, від одного лише погляду!»

Сварю себе подумки, ковтаючи прохолодне повітря підземного паркінгу. Як я можу так реагувати на чоловіка, через якого моє життя полетіло шкереберть? Нехай це сталося ненавмисно, але ж саме після зустрічі з ним я опинилася на самому дні.

Швидкісна сталева кабіна здіймає нас кудись під самі хмари. Від швидкості злегка закладає вуха. Цифри на табло миготять, невідворотно наближаючись до верхніх поверхів. Я втуплююся у власні брудні, мокрі кросівки і з усіх сил намагаюся не дивитися у дзеркальну стіну кабіни. Бо знаю: там, поруч із високим чоловіком у бездоганному костюмі, відображається жалюгідне, змерзле опудало.

Двері ліфта безшумно роз'їжджаються. Ми робимо кілька кроків широким коридором, лунає тихе клацання електронного замка, і Раєвський пропускає мене всередину.

І щойно я переступаю поріг, холодним неоновим контуром самостійно вмикається світло.

Завмираю з широко розплющеними очима.

Це не просто квартира. Це якийсь космічний корабель, створений для однієї людини. Хай-тек у своєму найдорожчому, найбезкомпроміснішому прояві. Суцільний мінімалізм: матовий графіт, чорне скло, полірований метал і біла шкіра. Жодної зайвої деталі, жодного затишного килимка чи дрібнички. Величезний простір об'єднаної вітальні та кухні здається майже стерильним.

Але головне — це вікна. Панорамні, від підлоги до самої стелі. За ними розкинулося нічне, залите дощем місто, вогні якого розпливаються через краплі на склі. Ми так високо, що здається, ніби летимо над усім цим світом.

З моїх мокрих джинсів і куртки на ідеально чисту глянцеву підлогу капає брудна вода. Я інстинктивно щулюся, почуваючись бродячим собакою, якого випадково пустили в операційну.

Раєвський ставить мою сумку на пуф біля дверей і повертається до мене. Знімає свій мокрий піджак і недбало перекидає його через руку.

— Знімай куртку. Взуття можеш залишити тут, — його голос звучить спокійно, але луною відбивається від голих стін. — Ванна кімната прямо по коридору і наліво. Там є чисті рушники. Гарячий душ ― це те, що тобі зараз необхідно, Міло.

Я кидаю погляд на свою стару сумку, сиротливо залишену на пуфі, і переминаюся з ноги на ногу. Гарячий душ — це звучить як недосяжний рай. Але що потім?