6.3

Дощ нещадно лупить по його плечах, миттєво заливаючи темну тканину піджака, але Раєвський навіть не мружиться. Його погляд приковує мене до місця.

Він просто простягає руку і вириває з моїх задубілих пальців ручку дорожньої сумки. Це відбувається так швидко і беззаперечно, що я не встигаю навіть пискнути.

— У машину, — повторює він. Цього разу ще тихіше, але від його тону по спині пробігає холод. ― Негайно!

І поки я, мов витягнута на берег рибка, хапаю ротом повітря, він закидає мою сумку на заднє сидіння, а сам завмирає біля відчинених пасажирських дверцят, чекаючи.

Я здаюся. У мене просто немає сил боротися ще й з ним.

На ватних ногах роблю кілька кроків і пірнаю в салон.

Дверцята зачиняються, миттєво відрізаючи шум зливи. Тут тепло. Навіть занадто. Пахне дорогою шкірою, озоном і якимось терпким, статусним чоловічим парфумом. Контраст із мокрою, холодною зупинкою настільки разючий, що мене починає сильно, неконтрольовано трясти. 

За секунду Раєвський сідає за кермо.

Кидаю на нього скоса погляд. Мені лячно. Я збентежена й ошелешена. І геть не розумію причини. Геть не розумію, як у напівтемряві, проїжджаючи трасою, він упізнав мене, і взагалі, що робив у цьому районі.

Набираю в груди повітря.

— Я... я не можу з вами поїхати, — голос жалюгідно тремтить. Обхоплюю себе руками, намагаючись зігрітися. — Там Дарина. Моя подруга. Вона пішла до вахтерки, домовлятися, щоб мене пустили переночувати...

Він повертає до мене голову. Темні очі дивляться з таким непробивним раціоналізмом, що стає ніяково. Будь-які виправдання завмирають невисловленими на губах.

— І що далі? — холодно цікавиться. — Переночуєш ти там одну ніч, пташко. А завтра?

Якби ж я сама знала, що завтра. Але й поруч із ним я так само не знаю, що завтра…

У цю саму мить у кишені моєї вогкої куртки вібрує телефон.

Гарячково дістаю його. Читаю похапцем повідомлення від Дарини.

«Мілко, засада. Тьотя Валя каже, що сьогодні ніяк, боїться перевірки коменди. Я спробую ще раз під ніч до неї підійти, може вблагаю. Зараз виходжу до тебе».

Остання надія гучно лускає, як мильна бульбашка.

Руки починають труситися так сильно, що смартфон ледь не випадає з пальців. У горлі миттєво виростає колючий, тугий клубок, перекриваючи кисень. Я жмурюся, відчайдушно намагаючись не розплакатися прямо тут, на розкішному шкіряному сидінні чужого авто.

На мить навіть забуваю про Раєвського. Але його сухий, безпристрасний голос миттю повертає до реальності.

— Коротко. Чітко. І по суті, Міло. Що відбувається? ― миттєво зчитує мій стан. Наче якимось незбагненним чином проникає в мої думки, у свідомість. В усе, що відбувається довкола мене.

Судомно вдихаю повітря, пропахле його парфумом. І наче сама просякаю кожною ноткою цього сухого, холодного і такого, аж до скреготу зубів, чоловічого запаху.

— Декан мого факультету... він дядько Тимура, — слова вириваються уривчасто, на видиху. — Мені поставили ультиматум. Або я беру академвідпустку і зникаю на рік, або мені просто не дадуть нормально закінчити семестр.

Ковтаю сльози, здавлюючи пальцями мокрий рукав власної куртки.

— Я написала заяву. А щойно кастелянка забрала мої ключі. Бо ті, хто в академці, не мають права жити в гуртожитку. Все. Мені нікуди йти. І з роботи мене теж звільнили. Мати Тимура сказала, що я… Загалом, мене звільнили, бо бачили майже голу у вашому номері.

Замовкаю. Горло зводить судомою так, що більше ні звуку не виходить вичавити.

Раєвський мовчить. Я не наважуюсь підняти на нього погляд, але фізично відчуваю, як тиша в салоні раптом стає якоюсь... гострою. Десь поруч ледь чутно, коротко скрипить шкіра на кермі під його пальцями.

Він плавно натискає кнопку, і потужний двигун авто тихо, хижо гарчить, оживаючи.

— Що... що ви робите? — панічно видихаю, коли машина м'яко рушає з місця.

— Вирішую проблему, — рівним, безапеляційним тоном відповідає він, навіть не глянувши в мій бік. Скеровує авто на проїжджу частину і додає: — Пиши подрузі, що з тобою все гаразд. І що на цю ніч ти знайшла, де зупинитися.