6.2

Ми виходимо на вулицю. Зупинка громадського транспорту розташована якраз за кілька метрів від вхідних дверей гуртожитку. Весняний вечір зустрічає нас пронизливим вітром.

— Так, слухай сюди, — Дарина натягує капюшон і сідає поруч зі мною на стару дерев'яну лавку, щільніше кутаючись у куртку. — Чекаємо. Тамара Петрівна закінчує рівно о шостій і завжди летить додому як ошпарена. Поки вона в будівлі — до тьоті Валі й підходити не варто, щоб не було зайвих підозр. Щойно кастелянка зникне з горизонту, я йду домовлятися. Зрозуміла?

— Угу, — мій голос звучить сухо, наче шелест паперу.

Починає накрапати дощ. Спочатку дрібний, а потім усе сильніший. Небо стрімко темніє, перетворюючись на суцільну сіру масу. Ми сидимо мовчки, притиснувшись одна до одної, щоб хоч трохи зігрітися під холодними поривами різкого вітру.

Рівно о шостій двері гуртожитку з гуркотом відчиняються, і на ґанок виходить Тамара Петрівна, розкриваючи над собою велику строкату парасольку. Вона швидко дріботить повз зупинку, дивлячись лише під ноги, і навіть не помічає нас у сутінках.

Щойно її силует ховається за рогом вулиці, Дарина рішуче підводиться.

— Все, я пішла в наступ на тьотю Валю. Сиди тут і нікуди не йди! — вона підбадьорливо стискає моє плече і швидко біжить назад до вхідних дверей гуртожитку.

Я залишаюся сама.

Дощ перетворюється на справжню зливу. Холодні краплі залітають під дашок зупинки, осідаючи на обличчі та куртці. Повз проїжджають машини, їхні шини з шипінням розсікають мокрий асфальт. Світло фар розпливається у брудних калюжах.

Усередині мене розростається чорна, бездонна діра. Я дивлюся на свої змерзлі руки, що вчепилися в ручки старої сумки, і розумію: це кінець. Я на дні. Мама в реанімації, і на її порятунок потрібні немислимі сорок тисяч. У мене немає роботи. Завтра я залишусь без стипендії. А просто зараз я навіть не знаю, чи пустять мене вночі у власне ліжко. Я сиджу на зупинці під дощем, стискаючи жалюгідні залишки свого життя в одній сумці, і мені хочеться вити від власного безсилля.

Раптом з протилежної сторони, приглушено зашурхотівши шинами по мокрому асфальту, пригальмовує машина. Вона різко перетинає подвійну суцільну, і сліпуче світло фар на мить б'є мені прямо в очі, змушуючи прикрити повіки. Авто здає трохи назад й зупиняється просто впритул до зупинки. Чорний, ідеально відполірований кузов хижо виблискує під вуличними ліхтарями. Темне скло плавно опускається.

Крізь пелену дощу я бачу чоловіче обличчя й приголомшено завмираю. Це обличчя, як і ім’я — Кирило Раєвський, — я б рада була забути. Але вони врізалися в мою пам'ять, у мою свідомість розпеченим клеймом. Його важкий темний погляд, що досі викликає лячні мурашки під шкірою, насправді такий самий пронизливий, як я пам’ятаю. І це не ігри підсвідомості.

Дихати стає важко, наче хтось стиснув легені сталевою рукою.

Мозок відмовляється в це вірити. Що він тут робить? Біля мого гуртожитку?

― Міла?

Облизую раптово пересохлі губи й ошелешено киваю.

— Що ти тут робиш під дощем із речами? — його низький голос саме такий хрипко-спокусливий і владний, як і тоді.

— Автобус чекаю, — злякано випалюю перше, що спадає на думку.

Скліпую з вій краплі дощу і обхоплюю вогку куртку руками.

— Навряд чи сюди ще щось ходить. Що сталося? Поясни нормально, — вимагає він.

Підтискаю губи. Звідки йому знати про громадський транспорт? Я взагалі не впевнена, що він коли-небудь оплачував у ньому проїзд.

І така підсвідома, зовсім нелогічна і ганебна злість затоплює все всередині. От для нього ті нещасні сорок тисяч, мабуть, як порошинка…

— Нічого не сталося! Додому поїду, кажу ж, — відвертаюся, намагаючись приховати тремтіння губ.

І хоч не дивлюсь більше в його бік, відчуваю кожним клаптиком шкіри, як він уважно сканує мою згорблену фігуру, стару сумку, зачинені двері будівлі за спиною.

— Тобі нікуди йти, правда? — влучає в самісіньке хворе місце. — Сідай у машину, Міло! — холодно наказує.

Міцніше стискаю ручку старої дорожньої сумки.

Навіть і не думаю рушати з місця. Хитаю головою, відчайдушно опираючись цьому владному тону. Тільки не знову ця принизлива безпорадність.

— Припини пручатися. Я просто хочу допомогти, — додає він.

— Я не поїду з вами. Ви вже достатньо “допомогли”.

Ледве стримую схлипування.

І раптом чую, як дверцята відчиняються.

Злякано повертаюсь і здивовано округлюю очі.

Він виходить просто під зливу, і його широка постать миттєво затуляє собою світло вуличних ліхтарів. Від того, як важко і безапеляційно на мене дивиться, повітря ніби стає густішим, а серце зривається кудись у прірву.

— Це не прохання.