Розділ 6

Заяву на академічну відпустку я пишу одразу після другої пари. Руки тремтять так, що літери стрибають по папері, але я змушую себе поставити підпис. Усе. Шляху назад немає.

Дарині розповідаю все по дорозі. Вивалюю на неї суцільним потоком: і ультиматум декана, і погляд Тимура на парах, такий, наче він вистежує загнану здобич, і пропозицію керівнички, на яку довелось погодитись...

Зазвичай пробивна й оптимістична, зараз подруга йде поруч у гнітючій тиші. Навіть їй нічого сказати. Бо що тут скажеш? Ситуація настільки безвихідна, що будь-які слова втіхи звучатимуть як недоречне знущання.

Ми мовчки заходимо у фоє нашого гуртожитку. Біля столу вахтерки, тьоті Валі, стоїть наша кастелянка, Тамара Петрівна. Вона спирається ліктями на стійку, про щось жваво гомонячи. Але щойно грюкають вхідні двері і вона помічає мене, її спина миттєво випрямляється.

— Ангеловська! О, ти-то мені й потрібна, — лунає на весь хол її гучний, безапеляційний голос. — Щоб до шостої вечора здала ключі, матрац і подушку. Чуєш? Я не збираюся тут на роботі через тебе затримуватись.

Я зупиняюся, наче наткнувшись на невидиму стіну.

— Як... здала? — перепитую глухо. Мозок відмовляється обробляти нові удари.

— А отак, звичайно, — невдоволено зсуває брови. — Ти ж академку взяла? Отже, місця в гуртожитку ти більше не потребуєш. У мене черга на заселення, знаєш яка? Уже завтра на твоє ліжко людина заїде. Так що давай, Ангеловська, не затримуй ні мене, ні людей.

Я кліпаю очима. Повітря в легенях різко закінчується. Мене щойно позбавили не лише грошей, але й даху над головою. Останнього острівця стабільності. Моє життя розсипалося на друзки менше ніж за добу.

Сил сперечатися чи плакати просто немає. Якимось відстороненим, порожнім рухом я байдуже киваю і мовчки йду до сходів.

Дарина наздоганяє мене вже на прольоті між поверхами. Хапає за рукав і тягне до себе.

— Мілко, тільки не панікуй, чуєш? — гарячково шепоче вона, зазираючи мені в очі. — Ми щось придумаємо. Я домовлюся з тьотьою Валею, вона нормальна тітка, прикриє. Поспимо поки на одному ліжку валетом, не помремо. А завтра щось вирішимо.

Я знову безучасно киваю. Всередині все вимерзло до дна.

— Зараз треба швидко все зібрати і зробити вигляд, що ти виселяєшся, — продовжує командувати Дарина, бо я сама зараз не здатна навіть думку до кінця довести. — Речі всі не забирай. Тільки сумку з найнеобхіднішим, про всяк випадок. Інше сховаємо. Я все влаштую, Міл. Все буде ок, чуєш? Тільки тримайся.

У кімнаті я дію наче зламаний механізм. Дістаю з-під ліжка свою стару дорожню сумку і починаю безглуздо кидати туди речі. Светр, конспекти, улюблену чашку... Здається, мене просто стирають гумкою. Викреслюють і з університету, і звідси.

— Міл, зупинись, — Дарина м'яко, але рішуче перехоплює мої руки. Витягає чашку і зошити назад. — Тільки найнеобхідніше. Змінну білизну, зубну щітку, теплі шкарпетки і зарядку. Все інше хай лежить у шафі. Ти не переїжджаєш, ти просто вдаєш, що виселяєшся, розумієш?

Я мовчки киваю. Замок на сумці застібається з різким, металевим звуком.

Здача інвентарю проходить як у густому тумані. Я тягну по коридору важкий скручений матрац і пласку казенну подушку. Тамара Петрівна стоїть у дверях своєї комірчини, міцно підібгавши губи. Вона прискіпливо оглядає матрац, забирає ключі і з розмахом креслить щось у своєму товстому журналі.

— Вільна, — кидає, навіть не глянувши на мене. 

Ми виходимо на вулицю. Зупинка громадського транспорту розташована якраз за кілька метрів від вхідних дверей гуртожитку. Весняний вечір зустрічає нас пронизливим вітром.

— Так, слухай сюди, — Дарина натягує капюшон і сідає поруч зі мною на стару дерев'яну лавку, щільніше кутаючись у куртку. — Чекаємо. Тамара Петрівна закінчує рівно о шостій і завжди летить додому як ошпарена. Поки вона в будівлі — до тьоті Валі й підходити не варто, щоб не було зайвих підозр. Щойно кастелянка зникне з горизонту, я йду домовлятися. Зрозуміла?

— Угу, — мій голос звучить сухо, наче шелест паперу.

Починає накрапати дощ. Спочатку дрібний, а потім усе сильніший. Небо стрімко темніє, перетворюючись на суцільну сіру масу. Ми сидимо мовчки, притиснувшись одна до одної, щоб хоч трохи зігрітися під холодними поривами різкого вітру.

Рівно о шостій двері гуртожитку з гуркотом відчиняються, і на ґанок виходить Тамара Петрівна, розкриваючи над собою велику строкату парасольку. Вона швидко дріботить повз зупинку, дивлячись лише під ноги, і навіть не помічає нас у сутінках.

Щойно її силует ховається за рогом вулиці, Дарина рішуче підводиться.

— Все, я пішла в наступ на тьотю Валю. Сиди тут і нікуди не йди! — вона підбадьорливо стискає моє плече і швидко біжить назад до вхідних дверей гуртожитку.

Я залишаюся сама.

Дощ перетворюється на справжню зливу. Холодні краплі залітають під дашок зупинки, осідаючи на обличчі та куртці. Повз проїжджають машини, їхні шини з шипінням розсікають мокрий асфальт. Світло фар розпливається у брудних калюжах.

Усередині мене розростається чорна, бездонна діра. Я дивлюся на свої змерзлі руки, що вчепилися в ручки старої сумки, і розумію: це кінець. Я на дні. Мама в реанімації, і на її порятунок потрібні немислимі сорок тисяч. У мене немає роботи. Завтра я залишусь без стипендії. А просто зараз я навіть не знаю, чи пустять мене вночі у власне ліжко. Я сиджу на зупинці під дощем, стискаючи жалюгідні залишки свого життя в одній сумці, і мені хочеться вити від власного безсилля.

Раптом з протилежної сторони, приглушено зашурхотівши шинами по мокрому асфальту, пригальмовує машина. Вона різко перетинає подвійну суцільну, і сліпуче світло фар на мить б'є мені прямо в очі, змушуючи прикрити повіки. Авто здає трохи назад й зупиняється просто впритул до зупинки. Чорний, ідеально відполірований кузов хижо виблискує під вуличними ліхтарями. Темне скло плавно опускається.

Крізь пелену дощу я бачу чоловіче обличчя й приголомшено завмираю. Це обличчя, як і ім’я — Кирило Раєвський, — я б рада була забути. Але вони врізалися в мою пам'ять, у мою свідомість розпеченим клеймом. Його важкий темний погляд, що досі викликає лячні мурашки під шкірою, насправді такий самий пронизливий, як я пам’ятаю. І це не ігри підсвідомості.