5.3

Важко ковтаю. Приховувати щось далі немає жодного сенсу.

— Вчора я працювала в ресторані на бенкеті, — починаю тихо, опустивши погляд. Згадувати досі і соромно, і боляче. — Замовницею була жінка на прізвище Коваль. Я не знала, хто це, поки там не з'явився... Тимур Захарченко. Виявилося, що це святкували його день народження.

Шкіра під светром, там, де торкались його пальці, починає пульсувати, наче на мені лишився його огидний відбиток.

Ірина Борисівна хмуриться, уважно слухаючи.

— Він... він чіплявся до мене, — доводиться зробити над собою зусилля, щоб продовжити. Роблю кілька судомних вдихів, щоб сковтнути грудку в горлі. — Я відмовила. Але він намагався, він... я не знаю, що б трапилося зі мною, до чого б він дійшов... Добре, що за мене заступився один із гостей. А вчора ввечері мені повідомили, що замовниця влаштувала скандал і звинуватила мене в непристойній поведінці. І… ― важко видихаю. ― І мене звільнили…

Ірина Борисівна знімає окуляри і втомлено тре перенісся.

— Ох, Міло... Тимур Захарченко. Він племінник декана. Тепер усе стає на свої місця. Я тобі вірю, — важко зітхає. — Але ж ти розумієш... Загалом декан нормальний чоловік, але сестру і племінника любить до нестями.

— Він не має права мене відрахувати. Я на бюджеті, у мене всі предмети закриті автоматом, — у відчаї хапаюся за останню соломинку.

— Може, й не відрахує одразу. Але вчитися тобі не дадуть, Міло. Завалять на першій же сесії. Ти злетиш зі стипендії, а далі… загалом важко спрогнозувати, — хитає головою. — Але послухай мене. У мене є ідея, як все зробити з мінімальною шкодою. Тобі треба взяти академвідпустку. У тебе, здається... мама хворіє? — обережно, зі співчуттям питає вона.

— Так. — Коротко киваю.

В горлі знову стає гірко. Пам'ять безжально підкидає панічне повідомлення малої, нічну швидку, реанімацію і ті прокляті сорок тисяч.

— Мені дуже шкода, Міло. Але зараз це... це може тебе врятувати. Оформимо академку за сімейними обставинами. Це абсолютно законна підстава. Тобі треба зробити все тихо і швидко, поки не поповзли чутки і не розгорівся відкритий скандал. Перечекаєш рік. Ситуація делікатна, усе забудеться, і тоді ти спокійно поновишся. Це єдиний спосіб зберегти твоє бюджетне місце.

― Я… Я подумаю… ― киваю, не маючи сил сперечатися. Університетський коридор пливе перед очима.

― Звісно, подумай, ― долоня керівнички м'яко торкається мого плеча. ― Але, Міло, це єдиний вихід.

Знову киваю. Й сліпо розвертаюсь у напрямку аудиторії.

Академка.

Ця думка б'є під дих. Це означає, що стипендії теж не буде. Жодного, навіть мінімального, офіційного доходу. Який банк дасть мені кредитну картку без стипендії чи довідки з роботи? Мій відчайдушний ранковий план порятунку мами щойно розсипався на друзки. Сорок тисяч перетворилися на абсолютно недосяжну суму.

А якщо продовжу навчання… Життя мені тут не дадуть, і я все одно втрачу стипендію…

На ватних ногах я заходжу в аудиторію і механічно опускаюся на стілець поруч із Дариною.

— Що там? — відразу нахиляється вона, стурбовано заглядаючи мені в обличчя.

— Потім. Усе потім, — шепочу я, бо в цю саму мить двері відчиняються і швидким кроком заходить лектор.

Порожнім поглядом дивлюся на дошку, поки він записує тему чергової лекції. Вмикає проєктор. Але раптом відчуваю потилицею важкий, неприємний погляд. Він настільки відчутний, що я мимоволі обертаюся назад.

На останньому ряду, вальяжно відкинувшись на спинку стільця, сидить Тимур. Він не зводить з мене очей. На його губах грає самовдоволена, знущальна посмішка. І я з жахом розумію: він усе знає. Знає про моє звільнення. І чудово знає, яке пекло чекає на мене тут, на факультеті.