5.2

Збираємося на пари ми в абсолютній тиші. Усі мої рухи суто механічні: вмитися, зачесати волосся, натягнути джинси й худі. Дарина просто мовчки подає мені речі і стежить, щоб я знову не завмерла посеред кімнати, дивлячись в одну точку.

У голові, наче заїла платівка, крутиться відчайдушна математика. Сорок тисяч. Де взяти сорок тисяч? Якщо я сьогодні ж оформлю дві кредитні картки... це тисяч по п'ятнадцять ліміту, якщо пощастить. Мій старий ноутбук у ломбарді потягне максимум на чотири. Залишається ще шість. Я знайду нічну роботу. Чи дві роботи. Буду спати по дві години. Якось викручуся.

До корпусу нашого факультету йти хвилин десять. Ми крокуємо похмурими ранковими вулицями, і різкий весняний вітер трохи приводить до тями, охолоджуючи запалене обличчя.

Всередині університету стоїть звичний гамір. Студентське життя вирує. Хтось на бігу зачіпає мене плечем, навіть не зупинившись вибачитись. Чується чийсь гучний сміх, розмови про плани на вечір, майбутні вихідні і сесію. Хтось, гачкоподібно зігнувшись, дописує конспект на підвіконні, переймаючись за контрольну. Цей безтурботний світ здається мені якоюсь паралельною реальністю. Ще вчора я була його частиною, а сьогодні мене відділяє від нього нездоланна прірва.

Ми вже майже підходимо до потрібної аудиторії, коли з натовпу виринає Ірина Борисівна — моя наукова керівниця. Зазвичай вона завжди вітається з привітною усмішкою, але зараз її обличчя напружене.

— Міло, — вона зупиняється прямо переді мною, нервово стискаючи в руках папку з документами. — Добре, що я тебе перехопила до лекції. Нам треба поговорити.

Я розгублено кліпаю, виринаючи зі своїх думок про кредити.

— Доброго ранку. Так, звісно...

Дарина кидає швидкий погляд на викладачку, потім на мене і з розумінням відступає на крок.

— Давай я займу нам місця. Десь на третьому ряду, добре? — каже вона і швидко ховається за масивними дверима аудиторії.

Ірина Борисівна бере мене за лікоть і відводить трохи вбік, до широкого вікна, подалі від студентського потоку. Вона озирається, ніби перевіряючи, чи ніхто з колег не стоїть надто близько, а потім дивиться мені прямо в очі.

— Міло... — вона важко зітхає. — Що в тебе взагалі трапилось?

Я відводжу погляд. У голові досі б'ється цифра в сорок тисяч, але розповідати про це в університетському коридорі я зовсім не готова.

— Нічого такого, Ірино Борисівно. Все гаразд, просто... проблеми на роботі, — намагаюся відповідати спокійно, глибше ховаючи змерзлі пальці в кишені худі. Але голос зрадницьки тремтить.

— Гаразд? — вона хмуриться. — Міло, мене сьогодні з самого ранку викликав декан. І він має до тебе дуже серйозні претензії. Я б сказала, він налаштований відверто упереджено і, здається, шукає привід для твого відрахування.

Декан.

У грудях щось неприємно тьохкає. Я раптом згадую напис на табличці його кабінету. Коваль.

Прізвище декана — Коваль. І в матері Тимура теж прізвище Коваль. Поширене прізвище. Дуже поширене. У мене в школі була така однокласниця... «Це просто збіг», — відчайдушно переконую себе. Але глибоко в душі просто не вірю. Тому що… тому що біда не приходить одна, так?

Від цього усвідомлення мене кидає в жар. Щоки миттєво спалахують, заливаючись гарячим рум'янцем сорому та гніву.

— Факультетом вже ширяться якісь брудні плітки, — тихо продовжує Ірина Борисівна, уважно спостерігаючи за моєю реакцією. — Про твою роботу в тому елітному ресторані, про якусь непристойну поведінку і скарги поважних гостей. Розкажи мені правду. Що там сталося?