Розділ 5

«Міло, мамі зле. Швидка забрала в реанімацію. Лікар каже, що та хімія дала ускладнення на серце. Я дуже боюся».

Літери розпливаються. Молодша сестра рідко пише так плутано. Вона друкувала це в сльозах.

Я хапаю ротом крижане повітря, але воно ніби дряпає горло і не йде далі. Пальці, що тримають телефон, дерев'яніють.

— Міло? — голос Дарини проривається крізь шум вітру. — Ти чого завмерла? Таксі вже повертає!

Вона підходить ближче, стурбовано бере мене за лікоть, а потім її погляд падає на екран мого смартфона.

— Боже... — різко видихає подруга. Її рука міцніше стискає мою куртку. — Так, іди сюди.

Поруч із шурхотом шин по гравію зупиняється машина. Дарина майже силоміць заштовхує мене на заднє сидіння, сідає поруч і швидко називає водієві адресу гуртожитку.

У салоні тепло, але мене починає бити неконтрольована дрож.

— Мені треба... туди, — видавлюю з себе хрипко, дивлячись на темний підголівник переднього крісла. — Додому. В лікарню.

— Куди ти зараз поїдеш? — Дарина говорить тихо, майже пошепки, щоб не привертати увагу водія. — Ніч надворі. На таксі в іншу область у нас грошей не вистачить, особливо після сьогоднішнього. Ти ж сама розумієш.

— Але ж там мала... вона сама...

— Вона не сама, там лікарі, — тон Дарини суворий, але саме це не дає мені остаточно зірватися в істерику. — Ти вночі під зачиненими дверима реанімації нічим не допоможеш.

Дарина перехоплює мою зледенілу руку і міцно стискає своїми гарячими пальцями.

— Тихіше, Мілко, — шепоче вона, притуляючись плечем до мого. — Не реви. З самого ранку наберемо лікаря. Поставимо на вуха всіх, але витягнемо її. Я з тобою.

Залишок ночі зливається в суцільне, в'язке марево. Я не пам'ятаю, ні дорогу в таксі, ні те, як піднімалися сходами гуртожитку, як Дарина відмикала двері нашої кімнати. Усе як у густому, в'язкому тумані. 

Приходжу до тями лише на своєму ліжку. Сиджу, міцно обхопивши коліна, і порожнім поглядом гіпнотизую екран телефону. Дарина робить мені чай, змушує випити хоч кілька ковтків, але рідина здається абсолютно позбавленою смаку. 

Години тягнуться нескінченно довго. 

О восьмій ранку я вже не витримую. Знаходжу в контактах мобільний Петра Івановича, маминого лікаря.

Гудки б'ють по натягнутих нервах. Один. Другий. П'ятий.

— Слухаю, — нарешті лунає його втомлений голос.

— Доброго ранку, це Міла Ангеловська... — голос зривається, доводиться відкашлятися. — Донька Ніни Ангеловської з третьої палати. Вночі її забрали в реанімацію. Що з нею?

На тому кінці чути важке зітхання.

— Мілочко, доброго ранку. Так, стабілізували. Був гострий серцевий напад на тлі сильної інтоксикації від вчорашньої крапельниці.

Я повільно видихаю, прикриваючи очі. Жива.

— Але, Міло, слухай мене уважно, — голос лікаря м'якшає, повниться співчуттям. — Протокол лікування доведеться повністю міняти. Її організм більше не сприймає стандартну хімію. Серце просто не витримає наступної дози.

— І що... що тоді робити? — питаю пошепки.

— Переходити на таргетну терапію. Вона б'є прицільно по пухлині і не вбиває серце. Шанси на повну ремісію залишаються чудовими. Проблема в іншому... Держава ці ліки не закуповує.

— Я зрозуміла. Я куплю. Скільки це коштує?

— Один флакон — близько двадцяти тисяч гривень. На найближчий курс потрібно два. І покапати треба вже в понеділок-вівторок, щоб не втратити той прогрес, що ми маємо після операції.

Сорок тисяч гривень. За кілька днів.

Я дивлюся на обшарпану стіну нашої кімнати. Сорок тисяч. У мене на картці після вчорашнього розрахунку від Дениса — трохи більше п'яти. А треба ж ще Насті щось скинути, щоб дитина мала за що хліба купити.

— Я... я знайду, — мій голос звучить жалюгідно і слабо.

— Міло, я скину тобі зараз контакти кількох волонтерських фондів, — тихо каже Петро Іванович. — Поки шукатимеш гроші, обдзвони їх. Я зі свого боку спробую вибити хоч якусь знижку через знайомих дистриб'юторів, але нічого не обіцяю. Тримайся, дівчинко. Ми робимо все можливе.

Короткі гудки в трубці б'ють по вухах. Я повільно опускаю телефон на ковдру.