Розділ 5

«Міло, мамі зле. Швидка забрала в реанімацію. Лікар каже, що та хімія дала ускладнення на серце. Я дуже боюся».

Літери розпливаються. Молодша сестра рідко пише так плутано. Вона друкувала це в сльозах.

Я хапаю ротом крижане повітря, але воно ніби дряпає горло і не йде далі. Пальці, що тримають телефон, дерев'яніють.

— Міло? — голос Дарини проривається крізь шум вітру. — Ти чого завмерла? Таксі вже повертає!

Вона підходить ближче, стурбовано бере мене за лікоть, а потім її погляд падає на екран мого смартфона.

— Боже... — різко видихає подруга. Її рука міцніше стискає мою куртку. — Так, іди сюди.

Поруч із шурхотом шин по гравію зупиняється машина. Дарина майже силоміць заштовхує мене на заднє сидіння, сідає поруч і швидко називає водієві адресу гуртожитку.

У салоні тепло, але мене починає бити неконтрольована дрож.

— Мені треба... туди, — видавлюю з себе хрипко, дивлячись на темний підголівник переднього крісла. — Додому. В лікарню.

— Куди ти зараз поїдеш? — Дарина говорить тихо, майже пошепки, щоб не привертати увагу водія. — Ніч надворі. На таксі в іншу область у нас грошей не вистачить, особливо після сьогоднішнього. Ти ж сама розумієш.

— Але ж там мала... вона сама...

— Вона не сама, там лікарі, — тон Дарини суворий, але саме це не дає мені остаточно зірватися в істерику. — Ти вночі під зачиненими дверима реанімації нічим не допоможеш.

Дарина перехоплює мою зледенілу руку і міцно стискає своїми гарячими пальцями.

— Тихіше, Мілко, — шепоче вона, притуляючись плечем до мого. — Не реви. З самого ранку наберемо лікаря. Поставимо на вуха всіх, але витягнемо її. Я з тобою.

Залишок ночі зливається в суцільне, в'язке марево. Я не пам'ятаю, ні дорогу в таксі, ні те, як піднімалися сходами гуртожитку, як Дарина відмикала двері нашої кімнати. Усе як у густому, в'язкому тумані. 

Приходжу до тями лише на своєму ліжку. Сиджу, міцно обхопивши коліна, і порожнім поглядом гіпнотизую екран телефону. Дарина робить мені чай, змушує випити хоч кілька ковтків, але рідина здається абсолютно позбавленою смаку. 

Години тягнуться нескінченно довго. 

О восьмій ранку я вже не витримую. Знаходжу в контактах мобільний Петра Івановича, маминого лікаря.

Гудки б'ють по натягнутих нервах. Один. Другий. П'ятий.

— Слухаю, — нарешті лунає його втомлений голос.

— Доброго ранку, це Міла Ангеловська... — голос зривається, доводиться відкашлятися. — Донька Ніни Ангеловської з третьої палати. Вночі її забрали в реанімацію. Що з нею?

На тому кінці чути важке зітхання.

— Мілочко, доброго ранку. Так, стабілізували. Був гострий серцевий напад на тлі сильної інтоксикації від вчорашньої крапельниці.

Я повільно видихаю, прикриваючи очі. Жива.

— Але, Міло, слухай мене уважно, — голос лікаря м'якшає, повниться співчуттям. — Протокол лікування доведеться повністю міняти. Її організм більше не сприймає стандартну хімію. Серце просто не витримає наступної дози.

— І що... що тоді робити? — питаю пошепки.

— Переходити на таргетну терапію. Вона б'є прицільно по пухлині і не вбиває серце. Шанси на повну ремісію залишаються чудовими. Проблема в іншому... Держава ці ліки не закуповує.

— Я зрозуміла. Я куплю. Скільки це коштує?

— Один флакон — близько двадцяти тисяч гривень. На найближчий курс потрібно два. І покапати треба вже в понеділок-вівторок, щоб не втратити той прогрес, що ми маємо після операції.

Сорок тисяч гривень. За кілька днів.

Я дивлюся на обшарпану стіну нашої кімнати. Сорок тисяч. У мене на картці після вчорашнього розрахунку від Дениса — трохи більше п'яти. А треба ж ще Насті щось скинути, щоб дитина мала за що хліба купити.

— Я... я знайду, — мій голос звучить жалюгідно і слабо.

— Міло, я скину тобі зараз контакти кількох волонтерських фондів, — тихо каже Петро Іванович. — Поки шукатимеш гроші, обдзвони їх. Я зі свого боку спробую вибити хоч якусь знижку через знайомих дистриб'юторів, але нічого не обіцяю. Тримайся, дівчинко. Ми робимо все можливе.

Короткі гудки в трубці б'ють по вухах. Я повільно опускаю телефон на ковдру. 

Збираємося на пари ми в абсолютній тиші. Усі мої рухи суто механічні: вмитися, зачесати волосся, натягнути джинси й худі. Дарина просто мовчки подає мені речі і стежить, щоб я знову не завмерла посеред кімнати, дивлячись в одну точку.

У голові, наче заїла платівка, крутиться відчайдушна математика. Сорок тисяч. Де взяти сорок тисяч? Якщо я сьогодні ж оформлю дві кредитні картки... це тисяч по п'ятнадцять ліміту, якщо пощастить. Мій старий ноутбук у ломбарді потягне максимум на чотири. Залишається ще шість. Я знайду нічну роботу. Чи дві роботи. Буду спати по дві години. Якось викручуся.

До корпусу нашого факультету йти хвилин десять. Ми крокуємо похмурими ранковими вулицями, і різкий весняний вітер трохи приводить до тями, охолоджуючи запалене обличчя.

Всередині університету стоїть звичний гамір. Студентське життя вирує. Хтось на бігу зачіпає мене плечем, навіть не зупинившись вибачитись. Чується чийсь гучний сміх, розмови про плани на вечір, майбутні вихідні і сесію. Хтось, гачкоподібно зігнувшись, дописує конспект на підвіконні, переймаючись за контрольну. Цей безтурботний світ здається мені якоюсь паралельною реальністю. Ще вчора я була його частиною, а сьогодні мене відділяє від нього нездоланна прірва.

Ми вже майже підходимо до потрібної аудиторії, коли з натовпу виринає Ірина Борисівна — моя наукова керівниця. Зазвичай вона завжди вітається з привітною усмішкою, але зараз її обличчя напружене.

— Міло, — вона зупиняється прямо переді мною, нервово стискаючи в руках папку з документами. — Добре, що я тебе перехопила до лекції. Нам треба поговорити.

Я розгублено кліпаю, виринаючи зі своїх думок про кредити.

— Доброго ранку. Так, звісно...

Дарина кидає швидкий погляд на викладачку, потім на мене і з розумінням відступає на крок.