4.3

Двері службового входу гучно хряскають за спиною. Холодне весняне повітря б'є в обличчя після задухи підсобки. Кутаюся в тонку куртку. Всередині все ще дрібно трусить. Ноги ледь тримають, доводиться спертися на шершаву цегляну стіну ресторану.

— От же ж гнида! — випльовує Дарина, розвертаючись до зачинених дверей. — Ти бачила, як він здувся? Аж плямами пішов, як тільки я про інсту згадала. За свою шкуру труситься, урод.

Мовчки киваю. Дивлюсь під ноги на потрісканий асфальт. Гордість — це, звісно, добре, але в животі скручується тугий вузол паніки. Ті гроші, що зараз впали на картку, розлетяться швидко: за кімнату заплати, продукти купи.

— Ти не мала звільнятись, — тихо кажу, не піднімаючи очей. У грудях неприємно пече від провини. — Тобі ж самій гроші потрібні. А тепер через мене ти теж без роботи.

— Навіть не починай, — одразу відрубує Дарина. Підходить ближче і хмуриться. — Я б після такого там і дня не витримала. Уявляєш, як би я тепер на того Дениса дивилася? Та я б йому гарячий суп на голову вилила в першу ж зміну. Воно мені треба — з поліцією потім розбиратися?

Куточки губ мимоволі сіпаються. Слабко всміхаюсь.

— От бачиш, — вона задоволено киває. — Все буде нормально. З голоду не помремо. Розрахунок він скинув, на перший час нам точно вистачить. Треба шукати плюси.

— Які тут плюси? — зітхаю, відриваючись від стіни.

— Час! — подруга впевнено бере мене під руку й тягне в бік зупинки. — Ми ж вічно нічого не встигаємо через ті зміни. Хоч виспимося по-людськи. Курсову нарешті доб'ємо, бо там ще навіть кіт не валявся. Повчимося спокійно хоч цей тиждень. Або, якщо вже так сильно свербить, відзавтра почнемо вакансії моніторити. Знайдемо щось. Прорвемось, Міло, чуєш?

Я знову киваю, намагаючись підлаштуватися під її швидкий крок. Її впевненість трохи заспокоює.

Ми йдемо геть від яскраво освітленої території комплексу. Асфальтована доріжка швидко виводить нас до неосвітленого узбіччя. Тут, за містом, вітер значно відчутніший. Одразу пробирається під тонку куртку, змушує щулитися.

Дарина дістає телефон, підсвічуючи обличчя екраном.

— Маршрутки вже не ходять, — бурмоче вона, гортаючи додаток. — Викличу таксі... Твою ж наліво, ну і тарифи.

Заглядаю їй через плече. Від цифри на екрані стає ще незатишніше. Майже чотириста гривень до гуртожитку. Раніше ми б навіть не звернули уваги, зміна все покривала, але з нашими новими реаліями це розкіш.

— Може, попуткою? — невпевнено пропоную, розтираючи змерзлі передпліччя.

Дарина піднімає на мене погляд.

— Після вчорашнього? Міло, ти здуріла? Сядемо до якогось неадеквата вночі на трасі?

Прикушую губу. Дійсно. Яка ще попутка. Уява відразу підкидає картинку темного салону і чужих липких рук.

— Викликай, — тихо погоджуюсь. — Скинемось навпіл.

Вона натискає на кнопку замовлення.

Хвилин десять ми просто стоїмо на зупинці. Повз зрідка проносяться машини, сліплять фарами, обдають хвилями холодного повітря. Дарина час від часу заглядає в телефон, перевіряючи, де їде водій, і тихо лається на його повільність.

А я дивлюсь у темряву. Завтра не треба на зміну. Не треба прасувати форму, не треба вислуховувати вказівки Дениса. Ця раптова свобода мала б тішити, але вона лише тисне, розповзаючись всередині в'язкою тривогою.

У кишені куртки коротко вібрує телефон.

Дістаю його змерзлими, неслухняними пальцями. На заблокованому дисплеї — одне нове повідомлення.

Розблоковую. Пробігаю очима по двох коротких рядках.

Кліпаю. Читаю ще раз, болісно сподіваючись, що мені здалося.

Але літери не змінюються. Таксі, холодний вітер, звільнення і Денис — усе це в одну секунду втрачає будь-яке значення. Повітря застрягає в горлі тугим, колючим клубком.

Тривога, яка до цього просто тиснула на груди, раптом розверзається під ногами чорною, бездонною прірвою.

І я відчуваю, як лечу прямо в неї.