4.2

Кліпаю очима. Не розумію. В грудях різко стає порожньо, ніби звідти вибили все повітря. Звільнення? За що? Невже Тимур таки поскаржився? Чи Галина вже встигла рознести брудні плітки? У голові миттєво починає битися панічна думка про те, чим я буду платити за кімнату наступного місяця і за що купити мамі ліки.

— Що? Тобто... як звільнена? Чому?

— За розрахунком підійдеш до мене після закриття. Там і поговоримо, — чеканить він і робить рух, щоб обійти нас.

— Ні, — несподівано втручається Дарина. Вона робить крок убік, наглухо перекриваючи йому прохід по вузькому коридору. — Якщо вже почав, то говори відразу. Нема чого розтягувати екзекуцію.

Денис зупиняється. На його вилицях проступають червоні плями — він терпіти не може, коли підлеглі дозволяють собі такий тон.

— Дівчата, не влаштовуйте сцен, — мнеться, нервово смикаючи ґудзик піджака. — Гості скаржаться. Натякнули, що Міла тут займається... незаконною діяльністю.

Я відчуваю, як кров відливає від обличчя. Холодні пальці мимоволі стискають тканину фартуха.

— Якою ще діяльністю? — мружиться Дарина, наступаючи на нього.

— Проституцією, — нарешті випльовує Денис.

Слова б'ють навідмаш. У вухах починає неприємно дзвеніти.

— І ти повірив?! — зривається на крик подруга. — Це ж наша Міла! Ти її не перший день знаєш!

— Я спершу й не повірив, — він починає виправдовуватись, відступаючи на пів кроку. — Запевняв клієнтку, що це якась помилка...

— Яку ще клієнтку? — мій голос звучить хрипко, ніби чужий.

— Замовницю вчорашнього бенкету.

— Замовницю?! — Дарина аж задихається від обурення. — Ти серйозно? Її синочок-мажор вчора ледь Мілу не зґвалтував біля озера! Якщо хтось тут і постраждала сторона, так це вона! Їй треба в поліцію йти і в суд подавати, а не тобі її звільняти!

Денис переводить розгублений погляд на мене. Я мовчки киваю, ковтаючи тугий клубок у горлі.

— Він напав на мене на терасі біля озера, — видавлюю з себе. — Залив шампанським форму. І тягнув в альтанку, доки один… ем-м-м… гість… не втрутився.

— Це правда? — Денис хмуриться, зітхає і тре перенісся. — Навіть якщо так... біля озера немає камер. Ти нічого не доведеш. А клієнтка налаштована дуже рішуче, вона грошима розкидається. Я нічого не можу вдіяти. І взагалі, може, я б і зам'яв цю справу, якби не свідок.

— Який ще свідок? — не розуміє Дарина.

А я вже знаю. Мене прошиває крижаним потом. Перед очима спливає зацікавлений погляд Галини.

— Тебе, Міло, бачили в номері поважного гостя. Голу, — карбує Денис. — Ресторану такий скандал не потрібен. Наш заклад дбає про репутацію.

Секунду Дарина переварює почуте. А потім її очі спалахують такою люттю, що Денис мимоволі втискається спиною в стіну.

— Значить так, — вона робить до нього ще крок. — Це класичний віктімблеймінг! Той гість допоміг Мілі, коли ваша хвалена охорона дрімала невідомо де! Він заступився за неї і забрав у номенр, щоб вона могла привести форму до ладу! І якщо ти, Денисе, думаєш, що після цього Міла... та і я теж, залишимося тут працювати хоч на хвилину, то ти дуже сильно помиляєшся!

Він кліпає очима, не очікуючи такого напору.

— Ми?

— Так, ми! Я теж звільняюся! — відрізає Дарина. Потім додає з презирливою посмішкою: — І до речі, ні про яке побачення не може бути й мови. Я з мудаками не вечеряю.

Обличчя Дениса йде нерівними багряними плямами.

— Ти здуріла? Дарино, зміна починається! Де я зараз вам двом заміну знайду?! У мене бенкет через дві години!

— Це не наші проблеми. Шукай де хочеш, — Дарина схрещує руки на грудях. — А зараз діставай телефон і переводь нам на картки зарплату за цей місяць. Повну суму. Прямо тут і при мені.

— Який розрахунок зараз, ви що...

— Якщо через хвилину грошей не буде, — голос подруги стає сталевим, — я такий скандал роздмухаю, що вам мало не здасться. У мене п'ять тисяч підписників в Інсті, і я прямо зараз запишу сторіз про те, що в цьому елітному ресторані можна ґвалтувати персонал, а керівництво потім стає на бік ґвалтівників і звільняє жертв. Вас перевірки зжеруть. Відмиватиметеся роками.

Денис мовчить, лише важко дихає, перетравлюючи погрозу. Тільки гуде витяжка десь на кухні. Я стою, притулившись спиною до холодного кахлю стіни, і просто дивлюся, як він капітулює й зі злістю висмикує телефон з кишені штанів.

За хвилину мій телефон коротко вібрує сповіщенням.

Ступор нарешті відпускає мене. Я повільно відриваюся від стіни. Заводжу руки за спину, намацую вузол фартуха і тягну за стрічку. Знімаю його через голову і мовчки кидаю прямо на кахель, до ідеально начищених туфель Дениса.

— Вдалої зміни, — мій голос звучить тихо, але напрочуд твердо. — Сподіваюсь, наступного разу ваш ресторан все ж стане на бік жертви. 

Мої любі, якщо вам подобається історія Міли та Кирила, будь ласка, поверніться на головну сторінку книги й натисніть "Додати в бібліотеку" — це дуже допоможе книзі!