Розділ 4

Ранок дається важко. Голова гуде після безсонної ночі, а лекції проходять повз свідомість. Я просто механічно пишу конспекти, хоча насправді кожної хвилини чекаю, що двері аудиторії відчиняться і зайде Тимур.

Сьогодні цей страх відчувається інакше. Він густий і якийсь липкий. Я намагаюся спрогнозувати його поведінку і розумію, що нічого хорошого мене не чекає. Вчора його принизили. Прилюдно, на очах у друзів, перед якими він так любив хизуватися своєю вседозволеністю. І зганяти злість він буде не на тому впливовому чоловікові з віп-зони, до якого боїться навіть підійти, а на мені. На тій, хто не має захисту. Кожен різкий звук у коридорі змушує мене здригатися і втискати голову в плечі.

Але Тимур на парах так і не з'являється. Ні на першій, ні на третій. Це дарує тимчасове, дуже крихке полегшення, яке більше нагадує затишшя перед справжньою бурею. Думки знову і знову повертаються до вчорашнього вечора. Точніше, до тієї його частини, де була Галина. Що вона подумала? Що вже встигла розказати іншим?

Після пар ледь встигаємо з Дариною перехопити по бутерброду і мчимо на зміну.

У службовому коридорі, як завжди, тхне смаженою цибулею та якимось мийним засобом. Забігаємо в роздягальню. Дарина скидає свій светр ще на ходу — вона завжди перевдягається зі швидкістю світла, бо вічно кудись поспішає. А я навпаки, зависаю. Дивлюся на свою випрану уніформу, на цю кляту сукню, яку щойно дістала з шафки, і руки опускаються. Здається, що від неї досі ледь відчутно тягне тим дорогим готельним номером і гірким тютюном.

Дарина вже вискакує в коридор поправляти макіяж біля великого дзеркала. Я стягую джинси і залишаюсь у самій білизні, коли крізь прочинені двері долинає голос Дениса.

— Дарино, ти завтра ввечері вільна?

Завмираю, так і не натягнувши сукню. Голос у нього не такий, як завжди. Якийсь вкрадливий. Зазвичай він спілкується з нами виключно наказами та доганами, а тут...

— А що таке? — чую насторожену відповідь подруги. — Хтось захворів? Треба вийти на заміну? Денисе, якщо це знову бенкет, то я згодна тільки за подвійний тариф, бо курсова горить...

— Та ні, — нервово перебиває. — Ніяких замін. Я питаю про твій вільний час. Хотів запросити тебе... кудись. Повечеряти. Не тут, звісно.

Мимоволі всміхаюсь. Дарина його терпіти не може. Каже, що він самозакоханий індик, який тільки й вміє, що прискіпуватися до дрібниць.

— Повечеряти? — у голосі подруги з'являється відвертий скепсис. — Денисе, я...

Швидко натягую сукню, застібаю блискавку на спині і штовхаю двері роздягальні. Треба рятувати Дарину від незручної розмови, бо зараз вона йому щось бовкне у своєму фірмовому стилі, і матимемо проблеми з графіком на весь наступний місяць. Денис злопам'ятний, таких речей не прощає.

Вони стоять біля дошки чергувань. Денис трохи нахилився до неї, але щойно бачить мене — різко відсахується. Вирівнює спину. Погляд миттєво змінюється. Стає колючим, холодним. І... гидливим? Я знаю цей його погляд. Так він дивиться на тих, хто розбив дорогу тарілку чи нахамив гостю.

— Привіт, — вітаюсь, і всередині щось неприємно стискається від передчуття. Раптова зміна його настрою б'є по нервах.

— О, Міла. Якраз ти мені й потрібна, — карбує сухо. — Добре, що прийшла раніше.

— Щось сталося? — мимоволі роблю крок назад.

— Сталося. Це твоя остання зміна. Відпрацьовуєш до вечора — і ти звільнена.

Кліпаю очима. Не розумію. В грудях різко стає порожньо, ніби звідти вибили все повітря. Звільнення? За що? Невже Тимур таки поскаржився? Чи Галина вже встигла рознести брудні плітки? У голові миттєво починає битися панічна думка про те, чим я буду платити за кімнату наступного місяця і за що купити мамі ліки.

— Що? Тобто... як звільнена? Чому?

— За розрахунком підійдеш до мене після закриття. Там і поговоримо, — чеканить він і робить рух, щоб обійти нас.

— Ні, — несподівано втручається Дарина. Вона робить крок убік, наглухо перекриваючи йому прохід по вузькому коридору. — Якщо вже почав, то говори відразу. Нема чого розтягувати екзекуцію.

Денис зупиняється. На його вилицях проступають червоні плями — він терпіти не може, коли підлеглі дозволяють собі такий тон.

— Дівчата, не влаштовуйте сцен, — мнеться, нервово смикаючи ґудзик піджака. — Гості скаржаться. Натякнули, що Міла тут займається... незаконною діяльністю.

Я відчуваю, як кров відливає від обличчя. Холодні пальці мимоволі стискають тканину фартуха.

— Якою ще діяльністю? — мружиться Дарина, наступаючи на нього.

— Проституцією, — нарешті випльовує Денис.

Слова б'ють навідмаш. У вухах починає неприємно дзвеніти.

— І ти повірив?! — зривається на крик подруга. — Це ж наша Міла! Ти її не перший день знаєш!

— Я спершу й не повірив, — він починає виправдовуватись, відступаючи на пів кроку. — Запевняв клієнтку, що це якась помилка...

— Яку ще клієнтку? — мій голос звучить хрипко, ніби чужий.

— Замовницю вчорашнього бенкету.

— Замовницю?! — Дарина аж задихається від обурення. — Ти серйозно? Її синочок-мажор вчора ледь Мілу не зґвалтував біля озера! Якщо хтось тут і постраждала сторона, так це вона! Їй треба в поліцію йти і в суд подавати, а не тобі її звільняти!

Денис переводить розгублений погляд на мене. Я мовчки киваю, ковтаючи тугий клубок у горлі.

— Він напав на мене на терасі біля озера, — видавлюю з себе. — Залив шампанським форму. І тягнув в альтанку, доки один… ем-м-м… гість… не втрутився.

— Це правда? — Денис хмуриться, зітхає і тре перенісся. — Навіть якщо так... біля озера немає камер. Ти нічого не доведеш. А клієнтка налаштована дуже рішуче, вона грошима розкидається. Я нічого не можу вдіяти. І взагалі, може, я б і зам'яв цю справу, якби не свідок.

— Який ще свідок? — не розуміє Дарина.

А я вже знаю. Мене прошиває крижаним потом. Перед очима спливає зацікавлений погляд Галини.

— Тебе, Міло, бачили в номері поважного гостя. Голу, — карбує Денис. — Ресторану такий скандал не потрібен. Наш заклад дбає про репутацію.