Розділ 4

Ранок дається важко. Голова гуде після безсонної ночі, а лекції проходять повз свідомість. Я просто механічно пишу конспекти, хоча насправді кожної хвилини чекаю, що двері аудиторії відчиняться і зайде Тимур.

Сьогодні цей страх відчувається інакше. Він густий і якийсь липкий. Я намагаюся спрогнозувати його поведінку і розумію, що нічого хорошого мене не чекає. Вчора його принизили. Прилюдно, на очах у друзів, перед якими він так любив хизуватися своєю вседозволеністю. І зганяти злість він буде не на тому впливовому чоловікові з віп-зони, до якого боїться навіть підійти, а на мені. На тій, хто не має захисту. Кожен різкий звук у коридорі змушує мене здригатися і втискати голову в плечі.

Але Тимур на парах так і не з'являється. Ні на першій, ні на третій. Це дарує тимчасове, дуже крихке полегшення, яке більше нагадує затишшя перед справжньою бурею. Думки знову і знову повертаються до вчорашнього вечора. Точніше, до тієї його частини, де була Галина. Що вона подумала? Що вже встигла розказати іншим?

Після пар ледь встигаємо з Дариною перехопити по бутерброду і мчимо на зміну.

У службовому коридорі, як завжди, тхне смаженою цибулею та якимось мийним засобом. Забігаємо в роздягальню. Дарина скидає свій светр ще на ходу — вона завжди перевдягається зі швидкістю світла, бо вічно кудись поспішає. А я навпаки, зависаю. Дивлюся на свою випрану уніформу, на цю кляту сукню, яку щойно дістала з шафки, і руки опускаються. Здається, що від неї досі ледь відчутно тягне тим дорогим готельним номером і гірким тютюном.

Дарина вже вискакує в коридор поправляти макіяж біля великого дзеркала. Я стягую джинси і залишаюсь у самій білизні, коли крізь прочинені двері долинає голос Дениса.

— Дарино, ти завтра ввечері вільна?

Завмираю, так і не натягнувши сукню. Голос у нього не такий, як завжди. Якийсь вкрадливий. Зазвичай він спілкується з нами виключно наказами та доганами, а тут...

— А що таке? — чую насторожену відповідь подруги. — Хтось захворів? Треба вийти на заміну? Денисе, якщо це знову бенкет, то я згодна тільки за подвійний тариф, бо курсова горить...

— Та ні, — нервово перебиває. — Ніяких замін. Я питаю про твій вільний час. Хотів запросити тебе... кудись. Повечеряти. Не тут, звісно.

Мимоволі всміхаюсь. Дарина його терпіти не може. Каже, що він самозакоханий індик, який тільки й вміє, що прискіпуватися до дрібниць.

— Повечеряти? — у голосі подруги з'являється відвертий скепсис. — Денисе, я...

Швидко натягую сукню, застібаю блискавку на спині і штовхаю двері роздягальні. Треба рятувати Дарину від незручної розмови, бо зараз вона йому щось бовкне у своєму фірмовому стилі, і матимемо проблеми з графіком на весь наступний місяць. Денис злопам'ятний, таких речей не прощає.

Вони стоять біля дошки чергувань. Денис трохи нахилився до неї, але щойно бачить мене — різко відсахується. Вирівнює спину. Погляд миттєво змінюється. Стає колючим, холодним. І... гидливим? Я знаю цей його погляд. Так він дивиться на тих, хто розбив дорогу тарілку чи нахамив гостю.

— Привіт, — вітаюсь, і всередині щось неприємно стискається від передчуття. Раптова зміна його настрою б'є по нервах.

— О, Міла. Якраз ти мені й потрібна, — карбує сухо. — Добре, що прийшла раніше.

— Щось сталося? — мимоволі роблю крок назад.

— Сталося. Це твоя остання зміна. Відпрацьовуєш до вечора — і ти звільнена.