3.2

Чоловік повільно обертається. Мовчки простягає випрану уніформу. В душі все ще збентеження й пекуча, виснажлива тривога. Але я глибоко заштовхую її в підсвідомість. Зараз не час. Перехоплюю речі, намагаючись не торкнутися його пальців, і поспіхом ховаюся за дверима ванної.

Натягуючи на себе ще трохи теплу після сушки тканину, стараюсь не думати ні про що. Але в голові раз за разом крутиться те, з яким ледь відчутним придиханням Галина сказала «пан Раєвський». Наче знала про нього щось таке, що дозволило їй не тільки здивуватись, але й глянути на мене з якоюсь потаємною, не злою заздрістю і розумінням. То хто ж такий цей Раєвський, що його боїться Тимур і... бажає Галина?

Коли виходжу в кімнату, помічаю, що чоловік знову стоїть біля вікна, засунувши руки в кишені штанів. Але тепер він дивиться кудись у нічну темряву. Навіть не обертається, хоч добре чує, що я вийшла.

— Дякую вам, — глухо промовляю. — За все. 

— Пусте, — кидає рівно, так і не обернувшись. — Йди. Поки в коридорі порожньо.

І я квапливо виходжу за двері, старанно намагаючись відкинути те дивне, трохи ображене відчуття, що він так і не подивився на мене. Наче я порожнє місце. Хоча по факту я такою для нього й є. І це супер. Це безпечно. Бути порожнім місцем краще, ніж одержимістю, як для Тимура.

Решта зміни зливається для мене в суцільну розмиту пляму. Я механічно розношу таці, збираю порожні келихи і весь час чекаю, що плітки таки поширяться, намагаюсь вловити насмішливі погляди. Але нічого не відбувається. Тимура і його компанії теж ніде не видно. А столики на терасі бере на себе Дарина. І це єдине, що дозволяє мені допрацювати до кінця, не зірвавшись.

О другій ночі ми з Дариною нарешті падаємо на заднє сидіння таксі. Гудуть ноги, спина ниє від шаленої втоми.

— То ти нарешті розповіси, що трапилось? — повертається до мене подруга, щойно машина рушає. — Написала про пляму, але коли повернулася в зал, виглядала так, ніби привида побачила.

Прихиляю голову до холодного скла. Розповідаю їй усе уривками, обминаючи надто гострі кути і власні принизливі реакції. Про Тимура на причалі, про облиту сукню. І про нового гостя, який просто змусив їх піти, а потім дав можливість привести себе до ладу в його номері. Про Галину мовчу. Глибоко всередині жевріє жалюгідна надія, що її розуміючий кивок хоч щось та значив, і я просто накручую себе через стрес.

— Жесть, — видихає Дарина, округливши очі. — Цей Тимур реально хворий. А той мужик… пощастило, що він там опинився. Хоч знаєш, хто твій рятівник? 

— Раєвський, — тихо відказую. — Галина його так назвала. 

— Ого. Це ж власник тієї будівельної корпорації. Велика риба, — Дарина хитає головою. — Добре, що все обійшлося.

О другій ночі двері нашого гуртожитку очікувано замкнені. Дарина звично стукає кісточками пальців по шибці комірчини на першому поверсі — ми попереджали, що затримаємося.

За хвилину всередині спалахує тьмяне світло, і двері відчиняє заспана вахтерка, тьотя Валя, щільно кутаючись у пухову шаль поверх халата.

— Знову допізна, бджілки ви мої, — співчутливо зітхає вона, брязкаючи ключами, і відступає, пропускаючи нас усередину. — Гуляти вам треба, на побачення бігати, а не на тих роботах виснажуватись. Молодість же пройде — не зчуєтесь.

— Ех, тьоть Валю, щоб гуляти, треба спершу заробити, — пошепки відповідає Дарина і звично суне в кишеню її халата заздалегідь припасену шоколадку.

— Та хіба ж дівчата платять? Хай той розщедрюється, хто запрошує!

— На жаль, таких уже вдень зі свічкою не відшукаєш, — пирхає Дарина. — Це у ваш час чоловіки нормальні були, а зараз навіть каву жлобляться купити.

Тьотя Валя скрушно хитає головою: 

— Це так... Біжіть уже, відпочивайте.

Ми навшпиньки пробираємося напівтемним коридором, намагаючись не наступати на скрипучі мостини. У спертому повітрі досі висить в'їдливий запах чужої смаженої картоплі з вечері.

У кімнаті сил вистачає лише на те, щоб швидко змити залишки макіяжу і впасти на вузьке ліжко. Дарина засинає майже миттєво, тихо сопучи під ковдрою.

А я дивлюся в темну стелю, слухаю шум рідкісних машин за вікном і ніяк не можу зімкнути очей.

Тіло досі пам'ятає жорстку хватку Тимура, але ці липкі спогади дивним чином стираються іншими. Перед очима раз у раз виринає розстебнутий комір білосніжної сорочки. Важкий, темний погляд, що повільно ковзає по моїх голих ногах. І той паралізуючий спокій, з яким він одним словом змусив п'яну компанію розчинитися в темряві. 

Тільки під ранок мене сковує тривожний, легкий сон зі смутними, трохи гарячковими видіннями.

Наступний розділ чекатиме вас у середу, о 6-й ранку, любі 🥰.
Гарного вам дня ❤️❤️❤️