Розділ 3

До готельного корпусу ми йдемо мовчки. Я ледь встигаю за його широким, впевненим кроком. Мокрі балетки огидно хлюпають при кожному русі, липкий фартух плутається в ногах. Минаємо терасу якимось бічним, службовим входом — мабуть, він уже встиг вивчити територію. Ніхто з гостей нас не бачить.

Коридор другого поверху приглушено освітлений і безлюдний, тож мене також не помічають. Хоча я все одно нервово тремчу й затравлено озираюсь, поки чоловік прикладає магнітну картку до дверей із номером «17». Відчуваю полегшення, лиш коли чую, як клацає замок.

Він заходить першим, вмикає світло і залишає двері прочиненими. Переступаю поріг і завмираю на плитці у передпокої. В обличчя б'є сухе, тепле повітря. Погляд миттєво впирається у величезне двоспальне ліжко по центру кімнати, і я судомно ковтаю слину. Зі своїм брудним взуттям і зіпсованим одягом я почуваюся тут справжнім сміттям. Стискаю лікті, не наважуючись зробити й кроку на світлий ворс килима.

Я в номерах бувала від сили кілька разів, коли потрібно було щось занести клієнтам від ресторану, а в готелі не вистачало персоналу. Але в такому розкішному — ні разу.

Чоловік навіть не дивиться в мій бік. Знімає піджак, недбало кидає його на крісло.

— Ванна кімната прямо, — кидає, щось швидко набираючи в телефоні. — Одяг скинеш у кошик і виставиш за двері. Я викличу експрес-чистку.

— А... в чому мені бути? — мій голос звучить жалюгідно.

Він підводить очі. Важко зітхає. Підходить до розкритої дорожньої сумки на багажній полиці. Дістає чорну сорочку і простягає її мені.

— Нічого іншого в мене немає.

Я мовчки беру річ. Пальці мимоволі ковзають по гладенькій тканині. Вона пахне ним — гірким тютюном і чимось терпко-свіжим.

У ванній я зачиняюся на замок. Руки досі трохи тремтять, коли стягую з себе липку форму. Скидаю все в плетений кошик, прочиняю двері й виставляю його в коридор. Майже одразу чую глухі кроки.

Стаю під гарячі струмені. Вода б'є по плечах, змиваючи липке шампанське і гидке відчуття чужих лап на моєму тілі.

Нашвидку витершись пухнастим рушником, натягую сорочку. Вона мені величезна. Тканина приємно холодить розпарену шкіру, поділ ховає під собою білизну, опускаючись до середини стегна. Я застібаю ґудзики майже доверху, але комір усе одно заширокий і відкриває ключиці. Волосся доводиться віджати руками — воно лягає на плечі темними мокрими пасмами.

Роблю глибокий вдих. Відчиняю двері.

Він стоїть біля вікна, тримаючи в руці склянку з водою. На звук моїх кроків повертає голову.

І його погляд...

Темні очі повільно, відверто ковзають по моїх голих ногах від самих колін угору. Затримуються на тонкій тканині, крізь яку просвічують контури тіла, і зупиняються на відкритій шиї.

У кімнаті стає так тихо, що я чую пульс у власних скронях. Від цього пильного, важкого сканування виходить така потужна чоловіча енергетика, що в мене миттєво пересихає в роті. Між нами раптом натягується гаряча, іскриста струна. Я гостро, до мурах на шкірі усвідомлюю, що стою перед незнайомим чоловіком практично гола.

Нервово смикаю край сорочки вниз. Він робить повільний ковток води, не зводячи з мене очей. Його кадик смикається.

— Ще хвилин десять, — його голос звучить трохи глибше, з ледь помітною хрипкою ноткою. ― Вип’єш щось?

Судомно хитаю головою.

І саме в цей момент у двері номера коротко стукають.

Напруга лускає, як мильна бульбашка. Він ставить склянку на столик і йде в коридор. Відчиняє двері, перекриваючи собою огляд. Я залишаюся стояти посеред кімнати, за його спиною.

— Ваше замовлення, пане Раєвський, — лунає жіночий голос.

Мене кидає в жар. Це Галина, одна з покоївок. Ми з нею ладнаємо… проте вона має суттєвий недолік ― надто любить пліткувати.

Намагаюсь не дихати, не рухатись, щоб необережно не видати себе. Лиш стріляю поглядом до прочинених дверей ванної. Прослизнути туди непомітно ніяк не вдасться. І мовчки молюсь, щоб жоден з нас не рушив з місця.

Але Галина раптово робить крок убік, передаючи чисті речі. Її погляд минає його плече, впираючись прямо в мене.

Я бачу, як її очі округлюються, а рот розкривається в німому запитанні. Уявляю, що вона бачить: мене, розпарену після душу, з мокрим волоссям і почервонілими щоками. У чоловічій сорочці, з-під якої безсоромно виглядають голі ноги.

Моє обличчя спалахує так, ніби мене вдарили. Я інстинктивно роблю крок назад.

У погляді Галини миттєво спалахує зацікавлення.

І я, благально складаючи руки, шепочу одними губами: «Нікому не кажи».

Вона киває, востаннє мене оглядає з ніг до голови і поспіхом прощається.

— Гарного вечора, пане Раєвський.

Клацає замок.

Мої любі! ❤️

Хочу сказати вам величезне, просто безмежне ДЯКУЮ за такий неймовірно теплий прийом моєї новинки! Ваша підтримка, перші коментарі та увага — це найкраща нагорода. Я читаю кожен ваш відгук, і ви навіть не уявляєте, як це надихає і дарує крила для написання наступних глав! 🥰

Хочу нагадати малесеньке, але дуже важливе прохання: будь ласка, не забувайте тиснути на зірочку (лайк) та обов'язково додавайте книгу до своєї бібліотеки! ⭐️ Це дуже-дуже допомагає історії рости, а мені дає розуміння, що вам цікаво дізнатися, що ж буде далі.

Міцно-міцно обіймаю кожну з вас! Ваша Ванілька 🌸
Гортаємо далі, до наступної глави ❤️