Розділ 2

Тимур різко смикає мене на себе. До болю в суглобах. Впираюся ногами в мокрі дошки причалу. Слизько. Підошви балеток їдуть. Вільною рукою несамовито луплю його по плечу, по грудях. Намагаюсь вирвати зап'ястя. Марно. Хватка залізна.

— Пусти! Тимур, пусти! — мій голос зривається. Перетворюється на жалюгідний, відчайдушний хрип. ― Ти завтра про це пожалкуєш…

— Пельку стули! — гаркає він.

В обличчя б'є запах дорогого алкоголю.

― Не пожалкую, Попелюшко. Я мріяв про це ще з першого курсу. Ти, бляха, сама винна. Ти влізла в мої думки, в'їлася в мізки як зараза, як отрута. Снилась мені. Ходила факультетом, задерши носа, вся така правильна. Дражнила мене. Ти винна. Ти мене на це спровокувала. І навіть те, що ламаєшся зараз ― це лише твоя гра, щоб розпалити мене більше. Думаєш, я не бачу це у твоїх очах?

― Що?.. ― шоковано відкриваю рота. Мозок на мить відмовляється перетравлювати це хворе марення.

А він різко нахиляється. Грубо перехоплює мене поперек талії. І одним швидким, потужним ривком закидає на своє плече. Як річ. Як лантух.

Шлунок підлітає до горла. Я задихаюся від тваринного жаху. Ковтаю холодне повітря, б'ю кулаками по його спині. Дриґаю ногами, намагаючись влучити хоч кудись.

Влад позаду відверто регоче. Бридко й задоволено.

— Тягни її в альтанку! — кричить Ілля крізь гуркіт басів з тераси. ― Щоб ніхто не побачив!

Кров різко приливає до моєї голови. Кожен важкий крок Тимура відбивається тупим болем у ребрах. Він дійсно несе мене геть, у густу темряву за деревами, де ховається та клята альтанка.

Мене накриває чорна, задушлива хвиля паніки. Там, знаю, наші ховаються час від часу, щоб влаштувати собі самовільний відпочинок або перекур. Там мене дійсно ніхто не почує і ніхто не побачить…

І саме в цей момент, коли я остаточно втрачаю надію, лунає коротка, загрозлива фраза. 

— Постав її!

Крок Тимура різко обривається. Мене боляче підкидає на його твердому плечі. Він завмирає так раптово, ніби наскочив на невидиму стіну.

Крізь завісу власного сплутаного волосся і пелену сліз судомно намагаюся підняти голову. Картинка перед очима пливе. Кров стукає у скронях.

Я бачу лише постать. Розстебнутий комір білосніжної сорочки, що контрастує з нічним мороком. Але погляд… Важкий, пильний відчуваю кожною клітинкою тіла.

Я пам'ятаю його ще з тераси. І він належить тому самому новому гостю.

Тимур різко повертається.

Мене раптово обдає таким дивним, паралізуючим холодом, що я перестаю вириватися. Щось у тому, як він заступає дорогу, змушує простір стиснутися. Навіть п'яний регіт Влада обривається, ніби йому перекрили кисень. 

— Ти хто такий? Це закрита зона... Іди, куди йшов.

Чоловік зупиняється зовсім поруч. Я фізично відчуваю, як цей темний погляд ковзає по моїх оголених стегнах, по зім'ятій, брудній, задертій сукні. Від цього чужого, пронизливого сканування волоски на моїх руках стають дибки.

Тіло Тимура піді мною раптом здригається. Пальці, що боляче впивалися в мої стегна, розтискаються, ніби обпечені. Він шумно, з присвистом втягує повітря.

— К-кириле Андрійовичу? — ледь чутно видавлює. Від його сміливості не залишається і сліду. Голос зривається на жалюгідний писк.

— Я не буду повторювати, — рівно вимовляє чоловік, ігноруючи його лепет. — Відпустив. Зараз.

І Тимур панічно, майже хаотично опускає мене на землю.

Мої балетки торкаються гравію доріжки, але ватяні ноги відмовляються тримати. Коліна підгинаються. Я заплющую очі, готуючись до болючого удару об жорсткий настил.

Але удару немає.

Мене перехоплюють. Чиїсь сильні, впевнені руки безпомилково і жорстко фіксують мене за талію, втримуючи у повітрі.

— Зникли, — рівно кидає чоловік над моєю головою. Жодної емоції. Але від цього тону по шкірі повзе крижаний мороз.

Тимур щось жалюгідно мимрить, задкуючи. І за мить залишаємося тільки ми.

Тиша раптом стає оглушливою. 

Я все ще інстинктивно чіпляюсь тремтячими пальцями в чужі передпліччя. Мокра сукня обліплює тіло. Я почуваюся жалюгідною. Зламаною і абсолютно безсилою.

Чоловік одним плавним рухом повертає мене до себе, вирівнюючи, але рук не прибирає. Його обличчя близько. Від білосніжної сорочки тягне морозною свіжістю, гірким тютюном і чимось терпким, глибоким. 

Він підіймає руку. Велика долоня тягнеться до мого обличчя, щоб, мабуть, відгорнути прилипле пасмо волосся.

Я інстинктивно здригаюся. Втискаю голову в плечі, ховаючись від дотику. Тіло, після лап Тимура, чекає нового удару чи грубості.

Пальці чоловіка завмирають у міліметрі від моєї щоки. У його темних очах спалахує щось різке. 

Він повільно стискає руку в кулак і опускає її, так і не торкнувшись мого обличчя. 

— На ногах тримаєшся? — питає рівно.