1.2

Повільно, наче в липкому кошмарі, повертаюся і бачу Тимура. З тією самою самовпевненою посмішкою, від якої мене нудить ще з першого курсу. 

Він стоїть, розслаблено засунувши руки в кишені, а за його спиною звично виростають Влад та Ілля. Уся трійця робить синхронний крок уперед, наглухо відрізаючи мені шлях до освітлених сходів.

— Я на роботі, Тимуре, — намагаюся говорити рівно, хоча серце відчайдушно б'ється об ребра. — Дай пройти.

— Ой, які ми офіційні, — він робить плавний крок назустріч. Від нього тягне густим запахом елітного алкоголю. — Ти ж знала, чия це днюха. Сама припхалася. Хотіла сюрприз зробити? Ну, вважай, що вдався. 

— Ага, прибігла вітати, — хмикає Влад, виступаючи з-за його плеча. Він показово, з відвертою насмішкою оглядає мою форму. — Тільки прикид якийсь дешевий, Ангеловська. Навіть на пари краще одягаєшся. 

Я стискаю щелепи, відчуваючи, як до щік приливає гаряча кров від цього звичного, ницого булінгу. 

— Тім, може, ну її? — раптом невпевнено подає голос Ілля. Він переминається з ноги на ногу і нервово коситься в бік віп-зони. — Ще почне верещати, проблеми будуть. 

— Стули пельку, — ліниво, але з таким різким металом у голосі кидає Тимур, що той миттєво знічується і замовкає. — Я тут вирішую, у кого будуть проблеми, а в кого — свято. 

Я нервово ковтаю. Позаду мене — лише темна глибина озера. Попереду — троє п'яних мажорів, яким закон не писаний. Кидаю швидкий погляд у бік віп-столиків, але вони занадто далеко. Ніхто не дивиться в наш неосвітлений куток. Кричати марно. 

— Тимуре, відійди. Ганна Артурівна чекає... ― гарячково намагаюсь достукатись до решток його адекватності, які ще не встиг поховати алкогольний туман. 

— Моя мати зараз зайнята, — різко обриває він, скорочуючи відстань між нами до мінімуму. — А я — головний винуватець свята. І я хочу, щоб ти привітала мене… ем-м-м… По-особливому. 

Він простягає руку і повільно, майже по-хазяйськи, підчіплює пальцем мереживну оборку на комірці моєї форменної сукні. 

Його дотик обпікає огидою. 

Я не витримую. Рвучко б'ю його по руці. Короткий плескіт лине над водою. Влад тихо присвистує. Обличчя Тимура на секунду кам'яніє, а в очах спалахує така чорна, неприхована злість, що в мене холоне все всередині. 

— Значить, граємо по-поганому, — цідить він крізь зуби. 

Вихоплює у Влада відкриту пляшку шампанського і, не зводячи з мене скаженого погляду, різко перехиляє її. Пінистий, липкий алкоголь ллється прямо на мою формену сукню, стікає по фартуху, заливає туфлі. 

Я завмираю, шокована цим диким приниженням, відчуваючи, як холодна рідина просочує тканину і липне до шкіри. 

Тимур завжди був самовпевненим покидьком, але зараз... Алкоголь вимкнув навіть ті жалюгідні залишки гальм, які тримали його в рамках в університеті. Зараз вони всі втрьох просто озвіріли. Достукатися до них, налякати охороною чи матір'ю неможливо. Це глухий кут. 

— Ой, ти забруднилася, Ангеловська, — знущально тягне Тимур, відкидаючи порожню пляшку кудись убік. Вона з глухим гуркотом котиться по дошках. — Ну що, може, скупнешся, щоб відмитися? Чи чекаєш, поки я сам тебе туди жбурну? 

Я інстинктивно роблю крок назад. П'ята проковзує по вологій дошці і раптом повисає в порожнечі. Потилицю обпалює жахом. Я незграбно змахую руками. Тимур робить швидкий випад і грубо хапає мене за передпліччя, ривком притягуючи до себе. 

— Пусти! — сичу, впираючись вільними руками в його груди. Краще крижана вода. 

Намагаюся вирватися, відштовхнути, але він стискає пальці так сильно, що точно залишаться синці. Мої сили проти нього — ніщо. 

— Ти зараз тихенько підеш зі мною в номер, і будеш дуже слухняною дівчинкою, — гарячково шепоче прямо в вухо, обпалюючи шкіру гарячим подихом. І впевнено перехоплює мої зап'ястя однією рукою. — Бо інакше завтра ти вилетиш звідси з таким вовчим білетом, що жодна забігайлівка тебе посудомийкою не візьме... 

Я задихаюся від паніки і безсилля, спиною відчуваючи холод озера. Розумію, що він не жартує, і що ніхто... абсолютно ніхто мені не допоможе.