Розділ 1. Міла

Пролог

Темне скло розкішного авто плавно опускається. 

— Сідай у машину, Міло! — холодно наказує. 

Міцніше стискаю ручку старої дорожньої сумки. 

— Я не поїду з вами. Ви вже достатньо “допомогли”.

Дверцята відчиняються. Він виходить просто під зливу, і його широка постать миттєво затуляє собою світло вуличних ліхтарів. Від того, як важко і безапеляційно на мене дивиться, повітря ніби стає густішим, а серце зривається кудись у прірву.

— Це не прохання.

Розділ 1. Міла

За кілька днів до цього...

Здуваю з чола пасмо волосся, яке вже вкотре вибилося з пучка. Дарина запевняла, що триматиметься «намертво», але після трьох годин забігів із тацею між столами зачіска здалася першою. А за нею — і мої нерви.

Пальці німіють. Важка срібна таця, забита порожніми келихами, відтягує руки так, що м’язи починають дрібно тремтіти. У спині оселився тупий, ниючий біль, який з кожним кроком стає все різкішим.

«Ще трохи, Міло. Тільки звалити це все на мийку, і зміна закінчиться», — повторюю собі під ніс, намагаючись не зважати на те, як калатає в скронях.

Взагалі мені подобається моя робота. І цей заміський комплекс. Дарина привела мене сюди працювати ще на першому курсі, і хоч добиратися за місто довго й незручно, тут була своя атмосфера. Високі сосни, акуратні доріжки, прямий вихід до великого чорного озера з дерев'яним причалом. І начальство здебільшого адекватне, а чайові суттєві.

Я вже не вперше обслуговую подібні свята, робота звична до зубного скреготу. А чайові на ювілеях і корпоративах більші. І ще вчора я раділа подібній можливості.

А сьогодні… Сьогодні все пішло шкереберть. Замовник — Ганна Артурівна Коваль. Прізвище мені нічого не сказало. А виявилося, що Коваль — це дівоче прізвище матері Тимура. Того самого Тимура, який третій курс не дає мені спокою в університеті. Переслідує і при кожній зручній нагоді старається затиснути в кутку та висміяти з такими ж гидкими мажорами-дружками, які просто дуріють від вседозволеності. І Тимур зараз саме тут — святкує своє двадцятиодноріччя в цьому комплексі.

Вже вкотре напружено шукаю його постать серед гостей. Він стоїть у колі своїх дружків, щось самовпевнено розповідає і час від часу кидає на мене цей свій масний, липкий погляд. Він знає, що я тут. Знає, що мені нікуди дітися, і наче грається, вичікуючи момент, коли втрачу пильність, і він зможе знову якось мене зачепити. Це його явно розважає.

— Міл, ти як? Тримаєшся? — Дарина порівнюється зі мною. Обличчя в неї блищить від поту, пасмо волосся прилипло до щоки, але вона ще має сили, на відміну від мене. Мої ― вже з'їла напруга й тривога. — Бачила, який там торт вивезли? Кажуть, за такі гроші можна машину купити.

— Даш, мені треба піти. Раніше, — шепочу, ледь ворушачи губами. — Тимур... він мене пасе. Я відчуваю, ось-ось трапиться щось…

Даша теж кидає погляд у бік Тимура, але той уже не дивиться в нашу сторону.

— Це в тобі говорить страх, Міл. Ніякого передчуття не існує, ми ж з тобою розумні освічені сучасні дівчата. Просто забий, — наказує рішуче, хоча в очах миготить занепокоєння. — Тут натовп, він не полізе. Допрацюємо годинку і поїдемо разом. Якщо підеш зараз — Денис штрафоне за весь день. А нам гроші потрібні. Ти готова їх втратити через якогось гнилого мужика?

Закушую губу.

Гроші. Вони завжди все вирішують. Я б ніколи не залишилась тут, помітивши Тимура, але згадую маму. Вона все життя ніколи себе не жаліла, тягнула нас, відмовляючи собі в усьому, поки хвороба не підкосила її остаточно. Тепер ціни на її ліки такі, що мені доводиться хапатися за кожну зміну. Тому, притлумивши страх, киваю і йду працювати далі.

Й тільки-но збираюся попрямувати в напрямку кухні, як дорогу перегороджує адміністратор Денис.

Терпіти його не можу за цю звичку з'являтися нізвідки і зривати свій вічний стрес на офіціантах. Він завжди смиканий, прискіпливий і дивиться на нас так, ніби ми порожнє місце.

— Ангеловська! Чого завмерла? — гаркає, нервово поправляючи краватку. — Бери тацю з віскі, відерце з льодом і бігом на терасу.

— Денисе, можна я в залі лишуся? Я щойно звідти, там ще посуд прибирати... — намагаюся заперечити, відчуваючи, як ниє спина.

— Мені байдуже, що ти хочеш! — обриває він різко і холодно. — Там віп-зона, гості чекати не будуть. Марш на причал! Це тобі не шоу «хочу-не хочу». Ти працювати прийшла!

Погляд Дарини каже все за неї, але вона мовчить. Проти Дениса не попреш.

Тремтячими руками завантажую тацю важкими кришталевими склянками, пляшкою віскі та льодом. Кожен крок до тераси дається важко, ноги гудуть. Виходжу на повітря і спускаюся по сходах до води.

Гуркіт музики залишається позаду. На широкому дерев'яному причалі облаштована лаунж-зона: плетені меблі, теплі вогники гірлянд, розвішаних над головою, і густий, гіркуватий запах дорогих сигар, що змішується з прохолодою озера.

За центральними столиками, які для зручності зсунули разом, зібралася чимала компанія — чоловік десять чи дванадцять. Це ділові партнери та друзі родини, які мають свої розваги на цьому святі. 

Насправді, якби не доводилось так довго йти, щоб їх обслужити, мені їхня компанія імпонує більше. Ніхто уваги не звертає на просту офіціантку, а я просто виконую накази.

Але раптом мій погляд чіпляється за інше. За нове обличчя.

Я ж була тут буквально п’ять хвилин тому, забирала пусті тарілки, і цього чоловіка точно не було.

Роблю крок ближче, і м'яке світло від гірлянд вихоплює його з напівтемряви. Темне волосся, чітка лінія підборіддя, легка небритість. На комірі білосніжної сорочки розстебнутий верхній ґудзик.

Він сидить навпроти Дмитра, мовчки слухає розмову, але його поза настільки розслаблена і водночас владна, що від нього просто віє важкою, спокійною силою. Поруч із ним решта чоловіків раптом починають здаватися якимись метушливими. У мене мимоволі перехоплює подих від цього контрасту.