Розділ 13

Варя

Попри всі пережиті біди — мені даровано щастя танцювати з коханим чоловіком вальс молодят. І хоч мої здібності вальсувати далекі від досконалості — я бачу своє відображення в очах Яна і розумію, що свічусь. Свічусь від кохання. Чи можна любити сильніше? Я не знаю. Можливо, це ще не межа. Але сьогодні я побувала у казці і запам'ятаю цю казку на все своє життя. Емоції цього дня однозначно допоможуть мені пережити смуток та негаразди, які мені ще обов'язково підсуне моя доля, бо я її знаю, вона мене в спокої не залишить. Та я сподіваюся, що разом із моїм янголом ми з усім цим упораємось.

— Варя, ти справді наїлася? Мені здалося, що ти поклювала зовсім трохи. Чи тобі не сподобалося частування? — переймається Ян, саджаючи мене в машину. Впевнена, якщо я йому скажу, що я голодна, то після приїзду додому на мене чекатиме не шлюбна ніч, а вівсяна каша з медом та фруктами чи що він там ще може видумати.

— Жартуєш? Після того, як бутерброд з натуральним вершковим маслом здавався мені справжнім делікатесом, всі страви, які нам сьогодні подавали в ресторані — для мене цілковите гастрономічне задоволення. Адже ти не дарма називаєш мене пташкою, я багато не їм, але спробувала все і мені сподобалося. Не хвилюйся, свідомість через голод я втрачати не збираюсь, — посміхаючись, притискаюся до нього.

Хочеться цілуватися, але Ян за кермом, тож треба терпіти. Із солідарності він пив разом зі мною лише сік. Хоча не скажу, що Ян полюбляє розслаблятися алкоголем, жодного разу не був помічений напідпитку, і мені це до душі. Мій батько зі своїм вічним перегаром та запоями прищепив мені стійку алергію на міцні напої. Але мені все ж таки захотілося спитати його про це:

— Ти сьогодні не випив жодного келиха шампанського. Знав, що будеш за кермом?

— Знав, що попереду шлюбна ніч, — стримано посміхається. — Ніколи не п'ю перед сексом. Особисто для мене це псує відчуття та якість. А ще я не торкався алкоголю з поваги до тебе, Варю. Бо можу лише уявити, як ти намучилася з батьком і як тебе верне від усіх цих запахів. Не знаю, як можна кохати жінку і не поважати її при цьому. В принципі, я дуже рідко дозволяю собі розслабитися за допомогою алкоголю. Ці рази можна на пальцях перерахувати і все в компанії Еміля під час довгих нічних розмов, коли нам потрібно було обговорити дуже складні питання. І все-таки, давай повернемося до теми «я багато не їм». Пташко, тобі тепер треба їсти за двох.

— Ну, по-перше, дитина ще дуже крихітна. А по-друге, може ця пані з дитинства береже фігуру, — хочеться жартома перевести цю гостру і делікатну для мене тему.

— Ти гадаєш, що у нас буде дівчинка? — голос Яна стає ще м'якшим та лагіднішим.

— Мені хотілося б, щоб це була дівчинка. Можливо… так мені легше буде її полюбити. Я поки що намагаюся не думати про свою вагітність. Тому навіть не уявляю, що за матір з мене вийде, — зітхаючи, відсторонююсь від Яна. Не треба було порушувати цієї теми. Не сьогодні. Ну ось, своїми словами навіть змусила Яна звернути до узбіччя.

— Варя, ти будеш найкращою мамою. Найуважнішою та ніжною. Я це знаю, — згрібає мене в оберемок, збираючись поцілувати. — Я однаково любитиму дівчинку чи хлопчика, а дитина любитиме нас. Впевнений, ми виростимо з неї хорошу людину. Ще одного Ковача.

— Такого, як ти, більше не існує, чесно тобі кажу, — бурмочу, відлипаючи від його офігенних губ.

— Знаю, ти називаєш мене янголом, але я не святий, пташко. Просто поряд з тобою я стаю кращим. Ти ніби освітлюєш мені шлях. Я обіцяю тебе берегти, зняти з плечей будь-який тягар. І заради тебе я буду обережним, бо тепер мені є до кого повертатися, адже вдома на мене чекатиме любляча сім'я. І заради цієї сім'ї я впораюся з будь-якими проблемами… з будь-яким ворогом.

— Я теж обіцяю тебе берегти і себе заради тебе, — видихаючи, відчуваю дивовижне полегшення. Торкаюся обручки, піднімаю очі на тепер вже мого чоловіка. — Дуже гарна. Ти мене балуєш... ще звикну.

— Це нормально, Варя, — сміючись, Ян знову виїжджає на дорогу. — Якщо чоловік любить, у ньому прокидається потреба не лише тягнути свою жінку в ліжко, а й балувати її. Це приємно. Повір, я від цього кайфую.

 Вдома охаю прямо з порога…

Підлога від передпокою до спальні заставлена ​​маленькими, дуже симпатичними декоративними ліхтариками та живими трояндами. Ціле море шикарних букетів у високих вазах.

— Яка неймовірна краса. Так розумію, ліхтарики замість свічок? — він подумав навіть про це, бо свічки… вогонь — у мене тепер є пунктик щодо цього. Думаю, і в нього також.

— Так. …Я чув, що зняти з тебе цю сукню тепер доволі проблематично. Тож давай її просто розріжемо? — дихання Яна зі спокійного стало збудженим, голос теж змінився, налився пристрастю та нетерпінням.

— Ти що! Ніяких розріжемо! Я хочу його зберегти на згадку! Спробуй знайти всі гачечки та розстебнути, — мені смішно, а він сопить, витрушуючи мене із сукні, і бурчить, згадуючи Еміля.

Це зайняло трохи більше часу, ніж мій красунчик серб розраховував, але він упорався. Підхопивши мене на руки, кладе на ліжко, але не поспішає цілувати чи накривати своїм тілом. Натомість Ян простягає мені ланцюжок з медальйоном.

— Це найдорожча річ, яку я тільки маю. Це зв'язок із моїм родом, це пам'ять про батьків. Цьому медальйону двісті років, він передавався з покоління в покоління, поки батько не подарував його моїй мамі. Він унікальний. У ньому зберігається пасмо волосся моєї прапрапрабабусі, яка заговорила цей медальйон. Він завжди оберігав сім'ю тієї, кому належав. Того дня... коли мої батьки загинули… його не було на шиї моєї мами, чи то він не підходив під її сукню, чи то вона просто забула його надягти. Тепер я віддаю його тобі, Варю. Як моїй дружині та хранительці нашого домашнього вогнища. Нехай він береже тебе, а твоє кохання береже нашу родину. Ніколи його не знімай — і ти завжди будеш під захистом моїх предків. …Пташечко, ти плачеш? — ніжно торкається подушечками пальців моєї вологої щоки.