Розділ 7

— Ти диви яка хамка! Розмовлятимеш так з чоловіками — постарієш із десятьма котами, зла, самотня, не обласкана і розбита подагрою через надмірне споживання вина та турецьких серіалів! — Еміль на емоціях тицяє пальцем у бік Стелли, яка сміється йому прямо в обличчя, не помітивши, як ми увійшли.

— Сподіваюся, мої коти не корчитимуть з себе таких вразливих цяць, як ти, — пирхає вона. — Чоловіки переоцінюють свою значущість у житті самодостатньої жінки. Це вам потрібна нянька, прислуга та коханка в одній особі, а ми можемо і самі про себе подбати. І не треба викочувати на мене свої сірі очиська. Ти лише охоронець і водій Яна, а не супермен.

— Взагалі-то Еміль мій брат, — криво усміхнувшись, подає голос Ян у неї за спиною. Стелла злякано сіпається, обертається і явно хоче провалитися крізь землю, судячи з виразу її обличчя.

— Які тут у вас бурхливі діалоги. Я вас, мабуть, не порадую, але ви обоє будете нашими свідками на завтрашньому весіллі. Сподіваюся, ви нам його не зіпсуєте, інакше ... — Ян виразно вигинає брову, а Еміль сліпуче посміхається, змінивши гнів на милість.

— Клас, фіолетовій фіфі доведеться стати лапочкою, стулити пельку та посміхатися. Вже не можу дочекатися, — накинувши на себе свою шкіряну куртку, Еміль стає в козирну позу, дражнячи Стеллу.

— Тебе це теж стосується, брате. Маю на увазі, стати білим та пухнастим хоча б на один день, — Яна явно бавить їхнє протистояння. — Стелло, ти можеш іти. Я скинув тобі на пошту все, що ти маєш сьогодні встигнути зробити. У нас з тобою теж купа роботи, — киває братові, після того, як бідну Стеллу здуло з нашої квартири.

— А що це Варя така мовчазна? Що ти їй вже зробив? — суперечка зі Стеллою зарядила Еміля якоюсь дивною грайливістю, зараз він і справді схожий на хитрого котяру.

— Нічого він мені не зробив. Просто я занурилися в роздуми, — посміхаючись, збираюся роззутися, але тут лунає голос Яна. Спокійний, наказово-м'який. Інтонація, з якою не сперечаються:

— Варваро, присядь, будь ласка.

Особисто мені завжди цікаво, що буде після кожної сказаної ним фрази, жесту чи вчинку. Поруч із ним останнім часом мене накриває бажанням хапати враження оберемками, і ці враження завжди приємні, бо я реально відчуваю себе коханою. І нехай мене щоразу при цьому прошиває струмом і обліплюють мурашки, але я хочу це відчувати. Тому сідаю на табуретку, а Ян опускається переді мною на одне коліно і стягує з мене чобітки.

— Потренуюсь, — перехоплює мій очманілий погляд.

— Щоб ви знали, дивлячись на вас у мене підскакує тиск, — смішно бурчить Еміль. — Мені терміново потрібна подружка.

— Бери Стеллу. Ви так мило з нею перегавкувались, — сміючись, відповідає йому Ян, при цьому ніжно тримаючи в своїх руках мої ступні. Гріє. І точно знає, що я млію, бо гіпнотизую його губи.

— Пф! Стелла? О, ні. Інакше це буде жорсткий секс, — розсміявшись, мотнув головою Еміль.

— Вангую, що якийсь точно буде, — хмикнувши, Ян скидає на мене свій погляд. — Пташко, ми бентежимо тебе цими балачками.

— Так, чорт забирай, — злюся, що я знову почервоніла.

— Вибач. Іноді дорослі хлопчики так дуріють. Заїду по вас увечері. А де пацани, що їх не видно та не чутно? — Повертається до Еміля.

— Беруть участь у виховному експерименті, — знизує той плечима. — Якщо вони добре приберуть у кімнаті — у них з'являться кишенькові гроші. А ще я пообіцяв їм, що ти купиш їм велосипеди, якщо вони перестануть ховати їжу. Тобі доведеться стати для них батьком, брате, бо цим бусурманам потрібні батьки та суворі правила. Чекаю тебе на вулиці, поки ти цілуватимеш свою ненаглядну.

Ян тільки промовисто хитає головою і стримано посміхається. Я знаю, що він любить Еміля, бачу, що вони пов'язані не лише братерськими почуттями, а й таємницями, про які я, можливо, ніколи не дізнаюся. Цілуємось без слів, наші дотики говорять самі за себе. І я його нарешті відпускаю. Або він мене.

Здається, близнюки у пориві навести ідеальний порядок — влаштували ще більший бардак.

— Так ви й до вечора не впораєтеся. Може замість того, щоб розставляти книги на полиці, почнемо складати їх у рюкзаки та сумки? — У мене не виходить бути з ними суворою, тому що тільки я знаю, що довелося витерпіти цим дітям.

— Ми знову переїжджаємо? А там великий будинок? — пихкає Андрійко, виповзаючи з-під столу. Пил бідолашний протирав.

— Я ж казав, що ви з Яном одружитеся, — хитро посміхається Миколка, акуратно складаючи стопочкою чисті футболочки.

— Ян вам подобається? — дивлюся на них по черзі. — Якщо не брати до уваги його допомогу, ваші нові іграшки, книжки та забитий їжею холодильник. Тільки чесно?

— Подобається. Тому що він дивиться на тебе добрими очима, — першим відповідає Миколка.

— Мені Ян подобається тому, що він подобається тобі. Ти поруч із ним… така гарна стаєш. …А ще він нас врятував. Тому нам потрібний такий чоловік, — додає Андрійко. І я тягнуся, щоб обійняти моїх улюблених гавриків. Вони хоч і маленькі, але розуміють більше ніж деякі дорослі.

День за прибиранням та зборами пролетів непомітно. Час летить особливо швидко, коли настрій припіднятий і від кохання ти літаєш наче на крилах, усміхаєшся, світишся, муркочеш щось собі під ніс.

Але ввечері, на моє величезне розчарування і занепокоєння, замість Яна з'явився похмурий Еміль, який ще й при цьому спеціально не дивиться мені в очі. Серце стиснулося в поганому передчутті, і думки, одна страшніша за іншу, випереджаючи одна одну почали сплітатися в один величезний клубок.

— Переїзд переноситься на завтра, — зітхнувши, Еміль поліз у кишеню. — Хлопці, підходьте. Як і обіцяв, винагорода за прибирання. Хай там що, а чоловік має своє слово тримати. На усілякі дурниці не витрачайте. Будете добре поводитися — швидко назбираєте на власний планшет...

— Я проти того, що за хорошу поведінку дітям треба платити, — знаходжу в собі сили заговорити. — Хлопці, йдіть до кімнати. Нам із Емілем треба поговорити. …Відчуваю, що сталося щось погане, якщо вже Ян не дотримав свого слова. Емілю, що сталося? Не жалій мене, я звикла до постійних підніжок долі, — смикаю його за рукав, піднімаючи голос. — Подивися на мене і скажи вже!