Розділ 40

— Ви справді вагітні, Варваро…

— Я хочу позбутися… плоду, — перебиваючи лікарку, видихаю осиплим голосом, проковтнувши колючий клубок у горлі. Усі мої страхи справдилися, а надії рухнули.

Мені доведеться пройти ще й через це. Але я впораюся, я сильна… Тоді чому ж так паршиво на душі і хочеться затопити цей кабінет гіркими сльозами?

Нервово смикаю ремінець сумочки, а лікарка, зітхаючи, дивиться на мене зі щирим співчуттям.

— Варя… у вашому випадку аборт це імовірне безпліддя. Занадто тонкі стінки слизової, після чистки шанси стати мамою скоротяться до…

— Ви не розумієте, — хитнувши головою, давлюсь сльозами. — Вагітність вкрай небажана. Це… сталося проти моєї волі. Я не можу... на мені ще двоє семирічних братів і... все так складно, — судомно схлипуючи, намагаюся заспокоїтися.

— Можна народити і віддати на усиновлення, — лікарка ніби знущається своїми спробами знайти інший варіант.

— Ні. Я вже все вирішила, не відмовляйте мене. Якщо така доля, значить, буду бездітною. Будь ласка, дайте мені направлення до стаціонару. Адже це… недовга процедура? — піднімаю на неї впертий, відчайдушний погляд. Очі болять, мене знову нудить і світ не милий куди не ткни. Звична безвихідь цього разу підкосила мене сильніше, ніж зазвичай.

— Недовга, але платна, — підтиснувши губи, лікарка щось швидко пише на папірці. — До трьох тисяч гривень. Зробіть аналізи у дванадцятому кабінеті та запишіться на найближчу вільну дату.

— А сьогодні хіба не можна? — хочеться кліпнути і миттєво позбутися всіх неприємностей, щоб не тягнути, не варитися у цій гіркоті, не роздумувати, тому що кожна думка зараз обпалює і приносить біль. Якщо я почну сумніватися… тоді стане ще гірше. Хоча… яке сьогодні? Ляпнула не подумавши. А гроші, де я візьму?

— Ні, Варя. Сьогодні не можна. Це вам не зуб вирвати. Алергії на препарати нема? Наркоз колись уже робили? Проблеми із серцем? — запитує вона, продовжуючи робити якісь позначки в бланку, а я у відповідь лише хитаю головою. Не знаю, чи є у мене алергія або проблеми із серцем, я ніколи не обстежувалася, бо бідним хворіти не можна… надто дорого.

Вийшовши з лікарні, знесилено опускаюся на лавку біля головного входу ігноруючи дощ, що вже добряче мрячить. Мені ще ніколи не було так шкода себе, і я ще ніколи так не проклинала свою долю. На завтра є одне вільне місце, але потрібно зробити передоплату. У мене немає готівки, стипендія лише за два тижні, та її й не вистачить. Я досі жебрачка, ми з братами живемо на щедру милостиню Яна. Потрібно позичити. Але ж у кого? Не в Еміля і не у Стели так точно. Вони можуть проговоритися Яну, та я й не хочу, щоб хтось дізнався про мою вагітність. Нехай це залишиться тільки між мною, богом і... тією, кому я збираюся подзвонити.

Таке навіть у страшному сні не можна було припустити, що я наберу номер матері, щоб попросити в неї грошей на аборт. Зараз у мене такий стан, що здається — краще б я згоріла в тій пожежі.

— Варя? — Мама дивується, адже вона ніколи не чекає мого дзвінка. Я для неї дочка з іншого життя, тому відчуваю, як вона стиснулася, почувши мій голос.

— Мамо, я ніколи і ні про що в тебе не просила. Не думала, що доведеться, але мені більше нема до кого звернутися. Це той випадок, коли ти маєш згадати, що ти моя мати. Я збираюся зробити аборт. Позич мені грошей. Я все поверну, — вимовляю чужим відчуженим голосом.

— А батько дитини не може вирішити цю проблему? — Якщо йдеться про гроші моя мати може зробити вигляд, що вона мене не знає, я вже нічому не здивуюся.

— Він ґвалтівник, — відповідаю і повисає довга виснажлива пауза, яка розжарює кожен мій нерв, запалює кожну звивину. Цікаво, вона вагається, роздумуючи, чи зможе вона тишком-нишком від свого Артурчика відірвати конкретну суму грошей або намагається уявити, що мені довелося пережити?

— Скільки і на коли тобі потрібно? — Вимовляє з натяжкою. І це та жінка, яка вигодувала мене своїм молоком і каже, що молиться за нас.

— Три тисячі гривень. Я хочу зробити це завтра, мені важливо позбутися цієї вагітності якнайшвидше, але частину грошей потрібно внести вже сьогодні, такі правила, скрізь комерція. Я віддам… з принципу, — я готова її просити і навіть благати, бо не знаю, куди мені бігти і що робити, якщо вона мені відмовить. Доведеться зізнаватися Яну, а це для мене неприпустимий крах. Звичайно, можна було б збрехати та виклянчити гроші в Еміля, вигадати, що хочу зробити подарунок братам чи собі. Але проблема в тому, що я не вмію брехати, і люди побачать це в моїх очах.

— Ти зараз де? — Зітхає мати.

— Сиджу біля дев'ятої лікарні.

— У мене є заначка, я позичу тобі, але лише на місяць. І тільки спробуй потім забути, як я витягла тебе з тієї дупи, в яку ти примудрилася вскочити. Чекай, скоро під'їду. На твоє щастя мого Артурчика зараз немає вдома, тож через пів годинки підскочу.

   У мене немає сил ворушитись, немає сил думати. Я промокла до нитки і навіть не помітила, як пролетіли ці пів години. Здригнулася і прийшла до тями тільки коли почула поруч голос матері.

— Ох, Варька, зовсім здуріла, ще й застудитися хочеш? Ходімо всередину, — тягне мене за рукав. Жодних тобі теплих люблячих обіймів. Лише поспіх. Вона змінилася за ці три роки. Одягнена краще, ніж тоді, але обличчя чуже, старе. В її очах більше немає моєї мами…

Піднявшись у відділення, вона заплатила повну суму, пообіцявши медсестрі, що до дев'ятої ранку я буду на місці. Я на все це лише байдуже киваю, відчуваючи, як мене покидають останні сили. Моя матуся навіть додому мене проводила, до самісіньких дверей, хоча все сказане нею поки ми йшли я пропустила повз вуха, відповідаючи невпопад на усі її запитання, розуміючи, що вона це зробила тільки з однієї причини — їй потрібно знати адресу, де потім можна забрати борг. Попрощалися сковано, я просто кивнула, вона зітхнула і нас роз'єднали двері, бо до квартири я її не запросила. Нема потреби, не той випадок, не ті стосунки.