Розділ 35

Варя

— Варваро? Щось сталося? — чую в слухавці його стривожений баритон і починаю схлипувати, ще трохи й розревуся. Бо налякана, бо мені його не вистачає.

— Яне, мені потрібна твоя допомога. Вони... хочуть... забрати в мене... близнюків!

— Тихенько, заспокойся. Вони це хто?

— Соцпрацівники. Заявились до школи та вимагають звіту. Їм хтось про нас повідомив. …Малих не можна віддавати до дитбудинку... я не зможу без моїх братів, — мене аж хитає від розпачу, на ногах тримає лише надія. Надія на мого янгола у модному пальті. Він обіцяв, що захистить нас.

— Варя, я вже їду. Ти зараз де? — Голос зібраний, серйозний і впевнений. І я тягнуся до цієї його впевненості, хапаюся за неї.

— Біля технікуму.

— Зараз буду. Почекай хвилин десять. Просто сядь на лавочку та видихни. Все буде гаразд. Чуєш мене? Ніхто твоїх братів у тебе не забере. Я не дозволю. А я як сказав — так і буде. Можеш мені пообіцяти, що ти заспокоїшся? — За цю турботу в його голосі, щиру, з м'якими нотами тепла, можна душу закласти, аби стикатися з нею частіше.

— Обіцяю, — схлипую в слухавку. Насправді, я заспокоюся лише тоді, коли побачу його. Тому сідаю на краєчок лавки і завмираю, затамувавши подих в очікуванні, подумки рахуючи хвилини, щоб не думати ні про що інше.

Схоплююсь, коли з'явився чорний позашляховик. А коли машина зупинилася і з неї вискочив Ян — біжу. Біжу до нього і нічого не можу з собою вдіяти, бо серце рветься вперед надто швидко.

Йому залишилося тільки розкинути руки, спіймати мене та обійняти, коли я ткнулася обличчям в його груди.

І тільки коли сильні руки Стояна міцно притиснули мене до себе — мені полегшало. Ось він мій янгол, стильний, мужній, надійний і такий до мурашок рідний. Я так скучила за його запахом, що дихаю і не можу надихатися, на кілька хвилин забувши про все на світі. Обіймаємось і мовчимо, наче вбираючи в себе один одного. І тільки потім Стоян першим видихає:

— Привіт, — вклавши в це «привіт» особливу інтонацію.

— Привіт, — задираю голову і мимоволі посміхаюся, бо через нього в мене вже не вистачає пари клепок у голові. Нещодавно збиралася плакати, а тепер либу тягну. — Знаю, я порушила твій план не бачитися зі мною. Вибач, якщо відволікла від чогось важливого.

— Не бачитися місяць, про не бачитися взагалі мова не йшла, — уперто виправляє і смикає кадиком, дивлячись на мої губи. — Не потрібно вибачатися, в той момент, коли ти зателефонувала — я займався справжнісінькими дурницями, тож ти мене врятувала. А тепер поїхали врятуємо твоїх братів чи соцпрацівників поки Андрійка з Миколкою їх не покусали, — і теж усміхається стримано, але по-доброму. Бере мене за руку, галантно допомагає сісти до машини.

— Дякую, — несподівано вимовляє, вирішивши ще й особисто мене пристебнути. Тішу себе думкою, що Яну до душі, коли між нами мінімальна дистанція.

— За що ти мені дякуєш?

— За те, що дотрималася обіцянки і перестала нервувати. Мені подобається, коли в мене вірять, — сідає за кермо і ми зриваємося з місця.

Збираюся відповісти, як раптом мене стопорить усвідомлення того, що було не так з того самого моменту, як я сіла на переднє сидіння. Запах!

— Пахне жіночими парфумами, — сама не знаю навіщо сказала це вголос, у мене немає жодного права дорікати Яну, він мені обіцяв захист і допомогу, а не любов до скону.

— Жахливо нудотні. Правда? У мене від них навіть голова розболілася, — відповідає спокійно і водночас мені здалося, що з гіркотою. — Доводиться тимчасово виконувати роль нареченого. Я тобі вже казав про обманні ходи. Перед тим, як завдати удару, потрібно приспати пильність супротивника. …Хочеться вірити, що час, коли ми зможемо з тобою відверто поговорити, коли я зможу розповісти тобі про свої плани, скоро настане. У мене непросте життя, Варваро. Але я вірний своїм уподобанням.

— Навіщо ти мені це кажеш? Ти не зобов'язаний звітувати, — звісно, після його слів «роль нареченого» я вже скисла, намагаюся це приховати і не знаю, чи добре у мене виходить.

— Ти знаєш навіщо я тобі це кажу. А якщо ні, то подумай, — якось дивно хмикнув у відповідь і насупився. — Я майже певен, хто саме поскаржився до відділу захисту дітей. Говорити з соцпрацівниками буду я. Не хочу, щоб ти нервувала, або щоб ці розбірки чули хлопці. Добре? — І дочекавшись від мене ствердного кивка, зупиняється на парковці поряд зі школою.

А я все одно нервую і для цього в мене знову є купа причин: соцпрацівники, якась дівчина, яку він катає у своїй машині та його фраза, над якою я маю подумати.

Цього разу не поспішаю вистрибувати першою. Чекаю, коли мій галантний янгол відчинить дверцята і простягне мені руку. Але Ян не лише взяв мене за руку, коли я вийшла з машини. Кінчиками пальців другої руки він обережно, зі стриманою ніжністю, ще й торкнувся мого підборіддя:

— Ти наповнила моє життя новим змістом, — вимовляє із загадковим виглядом і думає, що тепер я можу спокійно йти далі. Та в мене ноги підкосилися! Тому що такими словами не розкидаються і точно не Ян! А може, це не про кохання? Може, це про альтруїзм, добрі вчинки, світлі мрії? Ох, цей чоловік зводить мене з розуму! Що мені відповісти? І чи треба взагалі щось казати у відповідь? Адже він не сліпий.

— Ходімо. Вирішимо нашу проблему, — веде мене за собою.

Оце наша вчителька здивується! Старшокласниці вже проводжають Яна очима, хоч і малолітки, а зацінили одразу. На такого чоловіка неможливо не звернути увагу. У ньому стільки впевненості, шику, сила його характеру просто світиться зсередини.

У класі дві незнайомі жінки розмовляють чи навіть розпитують про щось близнюків. Директор школи та Марія Іванівна стоять поряд і коли ми увійшли — всі голови одразу ж повернулися в наш бік. Андрійко з Миколкою принишкли, не знаю, що ті тітки встигли їм наплести, але діти мать дуже наляканий вигляд.

— Хлопці, беріть рюкзаки і йдіть з Варею до машини, — командує Ян, не вважаючи за потрібне привітатися. Віддає мені ключі і в його погляді, який він на мене кинув, прохання робити все так, як він каже.