Розділ 32

П'ятниця, субота та неділя… Три дні просиділи в квартирі немов в укритті. Ми з хлопцями, звичайно, знайшли чим зайнятися, але ці три дні тяглися так довго, нібито я особисто кожну хвилину кожної доби штовхала перед собою наче величезний валун. Очікування виснажує душу, особливо коли кожні пів години заглядаєш у телефон, а ночами тобі сняться його сірі очі та дотики його гарних аристократичних пальців.

Проте за ці три дні я остаточно зрозуміла і прийняла той факт, що по вуха закохалася в Яна. Закохалася вперше у житті. І як будь-якій закоханій дуринді мені хочеться, аби це було на все життя, один єдиний в моєму серці чоловік, щоб ми разом зморщилися та постаріли. І коли мене питатимуть, у яку саме мить я відчула ознаки кохання — я відповідатиму, що закохуюсь в нього щодня. Мені подобаються мої відчуття хоч і стрьомно, і лячно, і хвилююче до щему та шалених мурашок. Так дивно не спати ночами, витріщатися в темряву і згадувати наші із ним розмови, його інтонацію, погляди, які довго затримувалися на мені.

…Ян зателефонував у понеділок вранці, одразу після того, як продзвенів мій будильник:

— Привіт, Варя. Як ти? Як близнюки? — Голос глухий, безбарвний, не зрозумію, що з ним.

— У нас все гаразд. Чужі в двері не ломилися. А в тебе що з настроєм? Все так погано? — Видихаю в слухавку, притискаючи телефон до вуха якомога сильніше, щоб по диханню Яна спробувати розібратися в його емоціях.

— Засмиканий, втомлений, сонний і злий. Не спав усю ніч, разом із людьми Бігуса… «знайшов» Рената. Атмосфера тут, м'яко кажучи, неприємна, — важко зітхає, а я нервово тупцюю на місці, кусаючи губи. Добре, що він мене зараз не бачить. — Але тебе, Варваро, я радий чути. Правда. Ваше самітництво закінчене, гостра загроза минула. Можете йти до школи, технікуму. Точніше, Микита вас відвезе. …Адже в тебе сьогодні тільки дві пари? Стелла тебе забере та відвезе до офісу, познайомишся з бухгалтером Світланою Миколаївною, вона введе тебе у курс справи і це буде твій перший робочий день.

— Микита тепер весь час нас возитиме? — намагаюся трохи обуритися, бо якось ми не звикли до конвою. — Яне, ми можемо самі дійти, це не так вже й далеко, — я вже мовчу, що я просто шокована тим, що він знає розклад моїх занять.

— Він буде вас возити доки я не буду повністю впевнений, що вам безпечно розгулювати містом. Молодший Бігус зараз зализує рани, його татко більше не має наміру нацьковувати на тебе своїх амбалів, але поки що розслаблятися зарано. Потрібно переконатися, що Ренат не надумає тебе шукати. Тому ввечері Микита забере дітей із групи продовженого дня, а тебе з роботи. Втім, якщо у вас виникне бажання, ви можете заїхати до крамниці або прогулятися проспектом, але під його наглядом. Мені так буде спокійніше. Я більше не хочу припускатися помилок, Варя. Навіть не сперечайся. Це тимчасова потреба. Домовились?

Тепер вже я тяжко зітхаю. Складно це все. Не бачити Яна, ходити під наглядом охоронця і гнати з думок Рената, точніше, побоюватися, що цей покидьок знову може з'явитися в моєму житті.

— Добре. Якщо потреба тимчасова, то я потерплю. Яне, у тебе ж все буде гаразд?

— Я до цього постійно прагну, — хмикає у відповідь. — Варя?

— Що?

— Усміхнися, — слухаю його голос і розумію, що картинка мого світу ніколи тепер не буде цілісною без його присутності в моєму житті. Так мало часу мені знадобилося, щоб закохатися в нього. І так багато місця тепер це почуття займає у моєму серці.

— Але ж ти все одно не побачиш.

— Помиляєшся. …Я відчую, — і тільки-но Ян це вимовляє — я звичайно ж усміхаюся. І мені здається, що він також. Там, на іншому кінці зв'язку, його втомлене обличчя освітила стримана усмішка.

   Мені треба навчитися перемикати думки і чимось займати руки, тоді час летить швидше. Він зупиняється лише в ті моменти, коли мені приходить від Яна коротке повідомлення: «Як твої справи?»

Або коли він телефонує. Але наше листування більше схоже на тортури, хоча це навіть складно назвати листуванням, скоріше стримані та незграбні спроби не видати своїх почуттів у цих коротких фразах. Принаймні так з мого боку. У нас не ті стосунки, щоб ми сюсюкали та ніжничали. А Ян, як я зрозуміла, теж не любитель строчити повідомлення чи вести довгі розмови по телефону.

Тому що спілкування по телефону це зовсім не те! Ти не бачиш очі людини, виразу обличчя, не відчуваєш запаху, у тебе немає можливості ненав'язливо торкнутися. По телефону особливо емоції не передаси, головне «залишається за кадром». …Може, тому Ян так рідко озивається, а може завалений справами.

Стелла, яка іноді забігає до офісу однієї з його фірм, де я підробляю, в принципі так і каже: Ян мотається у справах, навантажує їх роботою, страшенно вимогливий, суворий і останнім часом дуже похмурий. І я злюся на неї через те, що вона бачить його практично щодня, а мені доводиться чекати, коли скінчиться цей нескінченний місяць. Злюсь і, напевно, таки трошки ревную. Хоча це й не чесно стосовно Стелли, вона не винувата, вона насправді класна, весела та доброзичлива.

Звинувачувати потрібно Рената Бігуса в тому, що минуло вже три тижні, вважай три вічності, і мене дедалі сильніше скручує в пекельний вузол від бажання побачити мого янгола у модному пальті…

— Варваро, чи не могли б ви під’їхати до школи? — те, що мені зателефонувала Марія Іванівна, вчителька близнюків, мене зовсім не здивувало, вона часто дзвонить, турбується, підказує, на що мені варто звернути увагу у вихованні цих розбійників. А ось її тон змусив мене нервувати. До того ж вона зателефонувала прямо під час лекції на третій парі, довелося вибачитися перед викладачем і вийти під її невдоволено-докірливим поглядом.

— Приїхати прямо зараз, Маріє Іванівно? — стурбовано кидаю в слухавку. — Що вони вже там такого утнули?

— З Андрійком та Миколкою все добре, вони сьогодні молодці. Просто до директора школи прийшли із служби захисту дітей. Вони хочуть знати, де і з ким живуть близнюки. Точніше, вимагають, щоб ми надали їм всю інформацію. Схоже, що хтось подав скаргу до відділу опіки. Вони в курсі, що мати вас покинула, що ваш будинок згорів, а батько у в'язниці, а ти не є їхнім офіційним опікуном. Я боюсь, що вони можуть забрати хлопчиків.