Розділ 31

Варя

Дивлюся у дверне вічко, але нікого не бачу, а на дверний дзвінок хтось тисне і тисне, дзвонить і дзвонить. Серце в грудях застрибало переляканим зайцем:

— Хто там? — Запитую, прислухаючись до звуків за дверима.

— Крайня потреба тебе побачити, — чую голос Яна, в якому змішалися і іронія, і легкий смуток. Незвичайне поєднання для цього стриманого чоловіка.

Відчинивши двері не можу не посміхнутися. По-перше, я не можу не радіти янголові в модному пальті, а по-друге, він тримає в руках квітучу орхідею в горщику. Білу у фіолетові цяточки.

— Подумав, що у твоїй квартирі не вистачає кімнатних рослин. Ніколи в житті їх не купував і раптом захотілося, — зніяковіло посміхається, наче дивуючись самому собі. — Варя, ти почервоніла.

— Тому що це… приємно. Дякую від серця, — бурмочу, приймаючи від нього квітку.

Подарував... Мені... Таку красу!

У моїй хаті стояли квіти на підвіконні: фіалки, кактус, алоє та герань. …До того, як вони згоріли. А такої краси в мене ніколи не було. І квіти мені ніколи не дарували. Я не просто почервоніла — у мене навіть сльози на очі навернулися.

— Ти прийшов, — видихаю, не відриваючи від нього очей. Раніше Ян умів так глянути, що під його поглядом одразу хотілося стати маленькою комашкою. А тепер дивиться — і душа розгортається, рветься йому назустріч, обіймає.

— Хочу тебе похвалити. Так і треба — не можна відчиняти двері будь-кому, треба спочатку питати. Перевірку ти пройшла. Безпека понад усе, — проходить всередину, йде прямо на кухню і ставить чайник. — Не проти? Здається, сьогодні вранці ми з тобою так і не встигли випити чаю.

— Говориш зі мною як з маленькою, — нервово посміхаюся.

— Для мене ти зовсім дівчисько. Маленька, наївна, скривджена долею. Дівча, яке хочеться захистити, бо крім мене нема кому. Сідай, поговоримо, — опускається першим на кухонний стілець.

— Щось сталося? — напружуюсь. Знову в його голосі проскакує смуток та занепокоєння. Мені це не подобається. Боже, тільки ж почало все налагоджуватися.

— Люди Северина Бігуса шукають Рената. Він… зник. Великому босу доповіли, що його син останнім часом часто крутився біля тебе. І нібито на тебе теж падають підозри. Типу ти його викрала заради викупу. Ідіотизм. Варя, хочу відразу попередити — тобі боятися не варто. …Але тобі і пацанам доведеться три дні безвилазно просидіти в цій квартирі. Ніхто чужий до тебе не заявиться, мої люди і вдень, і вночі спостерігатимуть за вашим під'їздом, — такий серйозний, хочеться покласти руки на його широкі плечі, щоб вони розслабились. Я і не боюся, бо вірю йому.

Встаю, задумливо заливаю окропом собі пакет зеленого чаю.

— А ти який будеш?

— Те саме, що й ти, — відчуваю на собі його погляд, спостерігає за мною.

— Я ще й печиво буду, а ти якось мені заявив, що солодке не любиш.

— Сьогодні зроблю виняток.

— А що станеться за три дні, Яне? — у глибині душі я здогадуюсь, чому зник Ренат, і хто до цього причетний. — Що ти з ним зробив? — питаю ледве чутно і здригаюся, коли мені на талію лягають його руки. Підійшов, став позаду і притулився.

— Ще не зробив, але зроблю так, що він більше не зможе затягувати дівчат в ліжко силою чи обманом, — шепоче мені на вушко, збираючи губами моє тремтіння. — Я не позбавлятиму його життя, але я заберу у нього бажання і можливість займатися сексом. Він виявить це не відразу, але коли зрозуміє… Ти б вчинила із ним м'якше чи жорсткіше? — коли Ян буквально притискається до мене, всі мої думки полохливо розбігаються.

— Навіть не знаю... мені хотілося б, щоб він ніколи не з'являвся в моєму житті, — видихаю, завмерши, насолоджуючись приємними відчуттями нашої близькості.

— У будь-якому разі я вже все вирішив і Рената буде покарано. Через три дні він знайдеться і Бігус не матиме до тебе жодних претензій. Скажу, що я тебе старанно допитав і прийшов до висновку, що ти навіть мухи не образиш. У принципі, так воно і є. Усіх мух, які будуть до тебе лізти, ображатиму я. Але мій прийомний батько не повинен запідозрити мою причетність до цієї історії. Він знає про витівки свого сина, Ренат навіть може із ним поділитися, що забрав твою цноту ще й тому, що хотів насолити мені. Коли я потрапив до лікарні після пожежі, я просив його не лізти до тебе. Я відчуваю свою провину, Варю, в тому… що з тобою сталося. Я повинен був це передбачити, — Ян відсторонюється, бере чашки, ставить їх на стіл, відсуває для мене стілець, чекає поки сяду.

І я відчуваю, що зараз він скаже те, що засмутить мене остаточно. Я й так вже скисла від розуміння того, що Яном рухає лише почуття провини. А мені так хотілося... йому сподобатися, як дівчина.

— Якийсь час мені не можна тут з'являтися. Щоб Бігус не склав два плюс два. Його люди іноді за мною стежать. Але мої продовжуватимуть тебе захищати. Тож не хвилюйся. Ти навчатимешся, працюватимеш, хлопчики ходитимуть до школи, до художньої студії. Усе, як ми й домовлялися.

От дурник, я за інше переживаю.

— Як довго? …Ти не зможеш тут з'являтися? — не спитати я не можу. Тут головне не розплакатися, щось я останнім часом стала такою тонкосльозою. — У тебе через мене будуть проблеми?

— Не буде ніяких проблем, якщо все продумати і вчинити по-хитрому. Гей, ти засмутилася? — Ніколи ще не чула, щоб у його голосі було стільки ніжності. — Подивися на мене. Варя, будь ласка, — накриває своєю долонею мою руку, заспокійливо стискаючи. І продовжує говорити тільки коли я піднімаю голову і дивлюся в ці очі кольору темного попелу. — Десь місяць мене не буде точно. А потім я організую Бігусу такі проблеми з його бізнесом, що йому точно вже не буде ніякого діла ані до мене, ані до тебе. Микита та Стелла будуть поруч, ти можеш їм абсолютно довіряти. Як довіряєш мені. А ще ніхто не забороняє нам спілкуватися телефоном. Я дзвонитиму і… писатиму.

Тут я не витримала і таки схлипнула, бо янголові в модному пальті не слід було так ласкаво зі мною розмовляти.