Розділ 29

Як я можу бути проти, якщо за фактом це його квартира? Я ще не заробила, щоби оплачувати оренду. Хоча… весь цей підробіток, деталі якого ми все ніяк не обговоримо, придуманий ним для заспокоєння моєї совісті. Адже я не дурна, я розумію, що помічник бухгалтера на пів ставки не в змозі зняти трикімнатну квартиру в столиці, а ще прогодувати себе і двох малих гавриків.

Поки шукала плед, постільну білизну та подушку, відкриваючи коробки тремтячими від хвилювання руками, Ян встиг заснути. Заморився бідолашний. Стільки питань вирішувати одночасно не кожен зможе, а ще непідйомна сталева броня.

Сорочку зняв, недбало кинувши її на спинку стільця, штани залишив, мабуть, щоб мене не бентежити. Поклав під голову диванну строкату подушку, закинув праву руку і спить. Такий спокійний, умиротворений, такий… гарний чоловік. Можна всю ніч над ним простояти, затамувавши подих, милуватися та мліти. А кажуть, що тільки сплячі коти наповнюють будинок затишком, а їхнє мурчання змушує людський мозок виробляти окситоцин — гормон радості. Дивлячись на Яна, можу посперечатися з цим твердженням. Його розмірене дихання теж викликає у мені приплив окситоцину. Напевно, ось такий чоловік, який може бути для когось янголом, який може захистити, вирішити твої проблеми, зігріти турботою нічого при цьому не вимагаючи натомість, у будь-якому місці створить навколо себе затишну атмосферу. Вирубився і спить так міцно ... значить, йому тут добре, комфортно поряд із нами.

Зараз засну стоячи, їй богу. Так не хочеться йти до своєї кімнати. Мені теж поруч з ним добре, аж у грудях солодко щемить і промінчиками по всьому тілу це почуття розтікається. Відчуваю себе захищеною, не кинутою на поталу, а потрібною.

Обіймаючи плед, сідаю на краєчок дивана. За вікном глибока темна ніченька, усі нормальні люди вже сплять давним-давно, а я наче приклеїлася поглядом до хлопця, який навіть не мій…

Голова важчає, свідомість пливе…

В першу секунду злякано витріщаюся у передсвітанкові сутінки, які заповнили кімнату крізь незавішані вікна. Не можу зрозуміти, що мене розбудило. Відчуваю спиною приємне тепло та важку руку, яка, напевно, намагалася безрезультатно відібрати у мене плед, але так і залишилася лежати на мені.

…Йоханий бабай! Я заснула поряд з Яном!

Скрутилася клубочком у нього під бочком, мабуть уві сні він посунувся, і я притулилася ще ближче. Добре, хоч одягнена. Ой-ой… ой-ой! Сподіваюся, він не помітив. Ніяковіючи, сповзаю вужиком, тихенько прошмигнувши до своєї кімнати. Серце калатає так, що навіть сусідам знизу чути. Який тепер сон! Буду думки в клубок змотувати і прикладати холодні долоні до палаючих щок!

Чую за кілька годин, як він прокинувся. Малі ще сплять. У хаті тихо, Ян теж намагається не шуміти.

— Може, чаю? — Здається, це сказала не я, а видихнула моя тінь, показавшись з кімнати.

— Ні, дякую. Треба мчати, — посміхаючись, застібає ґудзики на сорочці. — Сподіваюся, ти виспалася? Я намагався не крутитися.

Отже, він таки знає. Капець…

— Пробач, я не хотіла… просто присіла… втомилася, очі заплющились. Не встигла схаменутися, як заснула, — винувато бурмочу. Мені справді соромно. Адже він подумає, що я закохана дуринда, яка шукає будь-яку можливість до нього прилипнути.

— Варя, прошу тебе, не нервуй. Все гаразд. Правда. Ти мені довіряєш, якщо заснула поряд. А твоя довіра для мене багато означає. …Це дає надію. Я піду. Не знаю, коли випаде наступна крайня необхідність побачитися. Якщо що дзвони. Я відправлю Микиту, щоб він відвіз тебе до батька. А наступного тижня Стелла покаже тобі твоє місце роботи. Бувай, — попрощався і чогось чекає. Стоїть, не йде.

— Бувай, Яне, — видихаю і теж на нього дивлюся. Між нами вібрує так багато слів, сказаних нами подумки.

Нарешті Ян киває і йде до виходу. Слухаю, як стихають його кроки. І вже сумую. Хіба це нормально?

Микита приїхав за нами з таким розрахунком, щоб спочатку завезти близнюків до школи. Всю дорогу Андрійко мучив мене питаннями: чи не заберуть у нас набитий їжею холодильник, як надовго нас пустили пожити до квартири, чому в нас тепер особистий водій і коли знову прийде Ян.

— Ви одружитесь? — І остаточно мене добив своїм запитанням Миколка.

— Що? Ні! Ян просто нам допомагає, — бурхливо заперечую, а мої гаврики дивляться на мене такими хитрими оченятами, наче знають те, чого я не знаю.

Перед слідчим ізолятором мене починає колотити. Що й не дивно, напевно, у подібних місцях неможливо не нервувати.

Мене попросили почекати в кімнаті без вікон, куди невдовзі привели мого батька. Змарнілий, згорблений, худорлявий. Лише очі від нього залишилися і ті червоні. Щоправда, довго мого погляду не витримав:

— Варваре… Варя… пробач, якщо зможеш. Не знав, що кою. Біс поплутав. Тільки коли все спалахувати почало ... прийшов до тями.

— Якби не одна смілива людина, яка кинулась у палаючу хату — ти б зараз зі мною не розмовляв. Ну нехай ти на мене сердишся, а хлопці тут до чого? Адже вони малі, їм батько потрібен був. Дав бог сили зачати, але не дав розуму виховати. Я тебе не прощаю. Не можу. Живи тепер із цим. А коли вийдеш із в'язниці — краще нас не шукай. …Немає в тебе більше дітей.

— Це не я, це клята горілка, — починає плакати, але мене це не чіпає. Вилітаю за двері і біжу не озираючись. Немов від минулого свого тікаю, від страхів, образ, принижень та безвиході…

Якщо в мене колись будуть діти я всім серцем їх любитиму і захищатиму, ділитимуся з ними досвідом, навчатимуся в них доброті. Не те що... мої батьки.

Повернувшись додому, підігріта праведним гнівом, дзвоню матері. Вперше за три роки. Коли я відновила свій номер, мені надійшло повідомлення, що вона намагалася додзвонитися. Невже дійшли чутки про пожежу? Раптом стало цікаво чи вона переживала, чи може хотіла запропонувати допомогу нишком від свого нового чоловіка?

— Так. Варюшо, це ти? — Здивовано вимовляє в слухавку. А на задньому фоні я чую буркотливий чоловічий голос, який цікавиться з ким вона розмовляє. — Артурчику, це дочка моя старша. Я швиденько, — виправдовується мама, а мене аж нудить від її нікчемності. — Як ти, сонечко? Чула, що батько допився до білочки і спалив хату. Ви знайшли собі якийсь притулок? Це ж і всі речі на фіг згоріли… Ох, яке горе!