Розідл 28

Відправивши братів спати, сиджу на кухні, чекаю. Вимотана, очі злипаються, але дуже хочу побачити Стояна. Виявляється, буває приємно на когось чекати всупереч усьому.

Приїхав відносно швидко. Прилетів, можна сказати. Маякує мені на телефон, щоб не розбудити малих:

«Я під дверима»

І мені одразу легше, і вже не тисне на плечі необхідність все вирішувати самій. Впускаю, не вмикаючи світло у передпокої. Ще й тому — аби не бачив мого схвильованого обличчя, щоб у мене був час заспокоїтись і нишком насолодитися його запахом. У шикарного чоловіка і запах дорогий та офігенний. Хочеться затримати дихання та кайфонути від цього легкого запаморочення. Головне, більше не лізти до нього обійматися, а то ще подумає бозна-що.

Повертаюся на кухню попереду, він за мною. Наші руки зустрічаються на вимикачі, що свідчить про те, що подумали ми про одне й те саме — вимкнути великий світильник і переключити освітлення на маленькі бічні, їхнє світло м'якше, як від свічок.

…І знову ці приголомшливі відчуття, коли тебе пронизує струмом його харизми, коли твої мурашки мліють, а ти на якийсь час втрачаєш дар мови, бо слова можуть огрубити ці імпульси.

— Нам треба поговорити про твого батька, Варю, — Ян перший порушує цю чуттєву паузу. — Він зараз сидить у СІЗО. Сам зізнався у підпалі. Типу кається і хоче побачити тебе. Йому світить до трьох років позбавлення волі, але за фактом вийде через два, якщо буде добре поводитися. Хоча, як на мене, я б кожен підпал розглядав індивідуально, і у випадку з твоїм батьком, коли він мало не спалив живцем своїх дітей, я б дав йому довічне. Але я хлопець жорсткий. Можливо, ти бачиш це інакше. Все-таки він твій тато і тобі його шкода, бо воно дурне і по п'яні не думав, що коїть. Я можу домовитися, щоб в якості вироку йому призначили громадські роботи…

— Ні, нехай сидить у в'язниці, — насупившись, не даю Яну договорити. Тут у принципі й обговорювати нема чого. — Ти маєш рацію, з деякими людьми треба чинити жорстко, інакше не дійде. Це був не просто підпал, а замах на вбивство. Якщо горілка так затуманила йому мізки, може в'язниця прочистить. Сподіваюся, він там хоч кине пиячити. Але пробачити йому не можу. Ніяк не можу, — кусаючи губи, хитаю головою, сидячи навпроти Яна.

— От і я не можу пробачити тим, хто тебе образив, — сказав і завмер, наче сам злякався того, що вимовив. Потім відкашлявся, «поправив броню» і глянув на мене серйозним сталевим поглядом. — То ти зустрінешся із ним? Він ніби тверезий, тільки ридає постійно, як мені сказали. Якщо що — Микита тебе відвезе. А не захочеш — ніхто тебе не засудить.

— Зустрінуся, щоб подивитися йому у вічі. Хочу сказати, що дітей у нього більше немає, а у нас немає батька. Він для мене згорів у тій пожежі. …Болить? — торкаюся його забинтованої долоні. — Ти теж міг загинути. Якби в світі було більше таких чоловіків, як ти… — так, стоп, щось я розбалакалася. Відсмикую руку, нервово соваючись. Не треба було цього казати. Чому він на мене так дивиться? Навіть стілець, на якому я сиджу, пішов плямами.

— Варя, ти думаєш я такий класний? Повір, я робив багато речей, якими не пишаюся. Я не солодкий пиріжечок і навіть не котик. Дорогу мені переходити небезпечно. Я принциповий, жорсткий, вимогливий, не вмію прощати, не люблю змінювати свої правила. Просто… — Ян відводить погляд, мабуть, йому важко підібрати потрібне слово. — Просто у кожному правилі є винятки. І ти… точніше ваша ситуація змушує мене… ставати краще, ніж я є. Поблажливим, дбайливим, г-х-м-м… м'яким певною мірою. А це, — показує руки, — Це загоїться. Може, навіть шраму не залишиться. Але я не проти, якщо мені на згадку залишиться слід від того вогню.

— А мені таки здається, що ти прикидаєшся страшним і небезпечним. Ти добрий. Був би засранцем — не поліз би у вогонь, не носився із задрипанкою цілий день, прилаштовуючи її та дітей до гарного життя. Бо тобі не байдуже. Тобі хочеться подарувати хлопцям радість та щасливе дитинство, бо вони нагадують тобі тебе самого. Напевно, ти не був щасливий у домі Бігусів. Тому тобі болить за нас ось тут, — торкаюся своїх грудей. — Тому що наш янгол у модному пальті має серце. І не треба його ховати від нас. Я рада, що ми стали винятком із твоїх правил…

— Ти стільки мені компліментів наговорила, я тепер не засну, — вимовляє з іронією. — Хтозна, може, колись я розповім тобі про те, як мені жилося у Бігусів. Хочу тебе попросити. Ніколи не називай себе задрипанкою, не говори неповажно про себе. Зробиш це для мене?

— Гаразд, — відповідаю, опустивши погляд. Ого… скільки емоцій. Аж лампочки блимати почали. Любити себе заради нього? Знову вкриваюсь мурашками. Можна подумати я тепер засну.

— Це ще не все. Будівництво п'ятизіркової бази відпочинку переноситься з вашої околиці до іншого місця. Людей не будуть примусово виселяти та відбирати землю. Тож твої колишні сусіди можуть спати спокійно, ніхто їх не обдурить. Знаю, що тебе мучило це питання…

— Як ти це зробив? — Якби не стіл, я вже знову кинулася б йому на шию.

— Потрапив у струмінь вдалого моменту і порішав з Бігусом, — недбало знизує Ян плечима. Янгол із нестерпним характером нізащо не визнає, що він герой. — «Батько» віддав цей бізнес мені. Отже, всі бази відпочинку тепер мої. …За однієї умови. Я маю одружитися. Він навіть наречену мені відповідну підібрав.

У мене відвисає щелепа, кам'яніє кожен нерв і таке відчуття, що піді мною з’явилася чорна діра і я стрімко падаю вниз. Отакий у мене шок від цієї новини.

У цей час Ян підсідає до мене ближче і бере мої руки до своїх. Не знаю навіщо. Мене не треба заспокоювати, ми не присягалися бути разом один з одним. Або... Божечки, то він здогадався, що подобається мені. Після того, що я йому тут наговорила — навіть сліпому дурню стане ясно.

— А казав, — різко відмираю і видаю на видиху, раніше, ніж він заговорить, — що можеш собі дозволити бути з тими, хто тобі до душі і що ніхто тобі наречену не нав'яже, і ніякими пряниками не змусить. Але бізнес є бізнес. Плюс, ти цією угодою врятував купу людей. Сподіватимемося, що вона тобі сподобається, ти закохаєшся і таке інше...