Розділ 22

Ян

Прокляття… я таки спізнився. Побачив її заплакану, загорнуту в ковдру і всі пазли склалися в одну мить. Аж в очах потемніло. Пробач мені, моя дівчинко. Я тебе все одно не вберіг…

Отже, цей шматок лайна перетнув межу. Я його просив вчинити по-людськи, а він вчинив як остання сволота. Розтоптав і принизив граючи, пацан розважився. І це після всього, що вона пережила. Адже вона зовсім дівчисько, наївна, чиста…

Варя плаче, тремтить, притискаючись до мене, наче шукає захисту, а мені раптом душу так скрутило, що дихати боляче. Не чекав, що мене настільки глибоко зачепить, торкне цей запобіжник і я зірвусь. Всередині себе я дико волаю добірною лайкою, але їй не дозволяю це побачити. Чим довше її обіймаю — тим більше хочу її оберігати. Така тендітна, тоненька. Така гарна. Така… моя.

Дідько! Не знаю, коли це сталося, коли я раптом відчув відповідальність за її долю. Коли Варя стала настільки мені небайдужою?

Цей покидьок не тільки її... він і мене зґвалтував, і я йому подібного з рук не спущу. На шматки порву! Але відлупцювати чи пристрелити це ж надто просто, раз — і нема. А я хочу, щоб падло мучилося, щоб щодня згадувало і билося в безсилій агонії. Він заслужив, і він своє отримає.

Взагалі-то мене не пробивало на сльози вже давно, мабуть, років з п'яти. Після загибелі батьків я жодного разу не плакав. Тому що впертий, бо гордий і збіса принциповий. І тут раптом... дивлячись, як Варя тремтить, розуміючи, що їй довелося пережити і як їй зараз паршиво — відчуваю, як на очі навернулися сльози. Злі, скупі чоловічі сльози через відчайдушне бажання все виправити, допомогти їй, забрати собі її страхи. Ось тільки виправити те, що трапилося, на жаль, я вже не зможу. Я зможу лише запропонувати їй краще життя. А ще справедливо покарати її кривдника.

— Я можу йти сама, — одягнути себе вона мені дозволила, а ось донести її на руках до машини — ні. Дикунка з характером, норовлива. Тому цей виродок і підмішав їй якоїсь гидоти, бо зрозумів, що Варя не дасть затягнути її в ліжко. Варто лише про це подумати — і горло знову стискає спазмом. Що ж, Ренатику, ти у мене кривавими сльозами ридатимеш.

Як тільки рушаємо, набираю Еміля по гучному зв'язку і переходжу на сербську.

— Привіт, брате. Ти якось казав, що для тебе немає нічого неможливого.

— Інтригуєш до мурашок, бешкетнику. Заради тебе пилюку з Місяця зітру. Кажи, чого хочеш? — У мого кузена особливе почуття гумору, але цій людині я можу довірити навіть своє власне життя.

— Щоб ти дістав препарати для хімічної кастрації, — вимовляю чітким та твердим тоном і чую, як Еміль поперхнувся і закашлявся, нерозбірливо матюкаючись. — Я зараз дуже серйозно, Емілю. Мені знадобиться твоя допомога. Палаю праведним гнівом та несамовитим бажанням покарати молодшого Бігуса за те, що він зробив з однією дівчиною.

— Брате, я щось пропустив? З якого це часу ти став перейматися долею якоїсь дівчини? Ще днями ти був суцільним шматком льоду, який випускав пару з повіями та виношував план помсти Бігусам, над яким ми всі працюємо, до речі. І раптом у нас виникли почуття?

— Все складно, — зітхаю і помічаю, з яким інтересом дивиться на мене Варя, не розуміючи, про що йдеться, хоча деякі слова сербською здаються їй знайомими. — Приїдь сьогодні до мене обговоримо деталі. То можеш дістати чи ні?

— Я все можу. Але це коштуватиме дуже дорого. …Ну ти даєш. Гуманніше просто завалити пацана і все. Адже він більше ніколи і нікого не зможе…

— Ні! Буде так, як я вирішив! Жодної гуманності та жалю! Він незайману дівчину силою взяв після того, як підмішав їй наркоти у воду. На зло мені це зробив, бо… — чорт, втрачаю контроль над своїми емоціями. — Це особисте!

— Не нервуй. Я зрозумів. Ми покараємо малого покруча. Секс назавжди випаде із сфери його інтересів. А коли ми його ще й без бабла залишимо, хлопець у крайньому випадку зможе співати у церковному хорі, повинно добре виходити. …Ти мене з нею познайомиш?

— Ні, вона поки що до цього не готова, — хитаю головою, ніби він мене бачить.

— До чого? Дізнатися, що твій кузен бандит чи зіткнутися з моєю неповторною харизмою? — хмикає Еміль.

— І до того, і до іншого. Побачимося, — відключаюсь і намагаюся уявити наскільки сильно лютуватиме Северин Бігус, коли його улюбленого синочка викрадуть, а потім повернуть повним імпотентом. І скільки Ренату знадобиться часу, щоб здогадатися, хто саме за цим стоїть. Підозри у нього, звичайно, виникнуть, тільки от довести він нічого не зможе. Його татко мені довіряє, я надто багато вклав, щоб втертися в коло його наближених. Залишилося зовсім трохи, Северине Бігусе. Я і тебе знищу, відібравши все до останньої гривні. Так само безжально, як і ти, коли наказав підлаштувати аварію моїм батькам…

— Що це була за мова? Хорватська? — Тихо цікавиться Варя, повертаючи мене з моїх роздумів.

— Сербська. Я наполовину серб. Мій батько був родом з Белграда. А потім він якось закохався у Київ, потім у мою маму і завис в Україні. А ще мене насправді звуть Стоян. Батьки назвали мене саме так. Це вже коли Бігус мене всиновлював, мене коротко записали — Ян.

— Мені подобається, — видихає Варя, опускаючи очі. Невже надумала соромитися після усього того?

— Мені також. Як ти, Варю? — я, як і раніше, стриманий, але в мою інтонацію прокралися м'які нотки. Чомусь із нею моя суворість геть капітулювала.

— Хочу побачити братів, — не відповідає на запитання. Значить, почувається досі кепсько.

— Один із моїх помічників забере близнюків і привезе за вказаною адресою. Ти їх обов'язково побачиш та обіймеш. Ми просто поки що не знаємо, яку адресу ти вибереш. Ми ж з тобою домовлялися поговорити після огляду у лікаря, обговорити варіанти.

— Чому ти мені допомагаєш? — різко повертає голову в мій бік, дивлячись спідлоба. Ну, почалося.

— Тому що мені більше нема чим зайнятися, — зітхаю. — А може, тому що мені не байдуже і я не така сволота, як Ренат. Повір, хоч після того, що трапилося, це складно, але іноді люди чинять по совісті, щиро допомагаючи, не бажаючи нічого натомість. Я не потягну тебе в ліжко, це мені не потрібно. Мені просто треба знати, що з тобою буде все гаразд.