Розділ 21

— Це ти... ти нас урятував. Я така дурепа... Мала здогадатися. Адже на ньому… жодної подряпини, жодного опіку, — реву, обхопивши Яна за шию. Мою душу одночасно скручує від болю та нестямної радості. Шаленію і не можу навіть собі це пояснити, чому дурію від однієї тільки думки, що це руки Яна винесли мене з вогню, що саме він мій справжній герой. — І пальто на тобі тепер інше…

— До біса те пальто. Годі плакати, Варю, — вимовляє стримано, але мені чомусь здається, що Ян просто намагається приховати свої справжні емоції. Тому що в цій стриманості я розчула турботу та непідробну ніжність. — Я тебе знову загорну в ковдру добре? Гола дівчина, яка висить на моїй шиї, це, звісно, ​​дуже хвилююче, але я не хочу, щоб ти змерзла.

Не розумію чому так. Поруч із ним не страшно не тільки бути слабкою, а й голою…

— Це був ти... ти не дав мені згоріти, — бурмочу одне й те саме наче мене заклинило, наважуюсь знову зазирнути йому в очі. Більше він мене не лякає. — Гарний. …Ти навіть не уявляєш, який ти особливий чоловік.

— Варя, ти щось приймала? Твої зіниці… — сердито супиться, на мужніх вилицях виразно заграли жовна.

— Я не хотіла, а він… — сльози бризнули з очей з новим завзяттям. Здається, сили десь беруться тільки на те, щоб ревти, а на решту сил немає. — Ренат… дозволив мені думати, що це він нас урятував. А потім...

Не дочекавшись мого пояснення, Ян несе мене до спальні, саджає на краєчок ліжка, а сам, змінившись в обличчі, дивиться на цятку крові на простирадлі, яке раптом розгнівавшись здер і зім'яв, кинувши на підлогу. Ніколи не бачила, щоб у людей навіть губи від злості біліли.

— Він тебе зґвалтував? — кожне його слово свистить, розтинаючи повітря, немов помах важкого сталевого меча. На мене не дивиться, але я бачу, точніше навіть відчуваю, як напружився кожен м'яз його тіла. Чому він так переживає? Чому поводиться так, ніби це йому зробили боляче? — Варя, ти можеш мені все розповісти!

Знаю що можу. Хочеться хоч комусь пожалітися. Ні, не так. Хочеться пожалітися саме ЙОМУ! Ось тільки довіряти я більше не зможу нікому. Навіть Яну.

— Я нічого не відчувала. Це, мабуть, добре. Не знаю, скільки це тривало і що він ще витворяв. Я відключилася, бо Ренат мене чимось обпоїв, щось додав у воду. ...Вранці сказав, щоб я не вимахувалася і була далекоглядною. Ти мав рацію ... я була такою наївною ідіоткою, — тремчу і схлипую, і мені не соромно почуватися в цей момент жалюгідною і розтоптаною. — Живіт болить… точніше… там все пече.

— Я... його... знищу.

Його голос, а головне інтонація при цьому... Якщо до цього по мені гасали мурашки, то тепер вони задубіли й обсипалися, бо настільки потужна вібрація його гніву на адресу тієї сволоти. Виявляється, у ненависті теж бувають відтінки: руйнівний, пожираючий і благородний чорний. Ну нехай я ненавиджу Рената Бігуса, але чому його ненавидить Ян?

Моє серце, як птах після непритомності — б'ється і вистрибує, рветься кудись наче божевільне. Таке відчуття, що я вмираю, кожен ривок серця може бути останнім. І мені востаннє хочеться, щоб хоч одне моє бажання здійснилося.

— Обійми, — видихаю тихим пошептом. І чомусь моє останнє бажання саме таке. Мені дико хочеться, щоби Ян мене обійняв хоч він і заручений, чужий наречений, але мені чомусь здається, що його присутність та дотики зцілюють мою душу. У мене немає жодного права просити його про це, але я не можу нічого з собою вдіяти.

Він почув. Його руки такі сильні, а груди такі широкі і надійні. Безсоромно тиснусь до нього і плачу. Мені треба виплакатись, і Ян це розуміє, своїм диханням змушуючи дихати і мене також. Той, хто спочатку до чортиків мене лякав і здавався крижаною брилою, злюкою з нестерпним характером — тепер єдиний, хто може мене втішити.

Сподіваюся, його наречена кохатиме його віддано. Ян заслуговує, щоб його безмежно любили, бо він має благородне і безстрашне серце. Я чомусь у цьому певна, хоч і не знаю, що він за людина. Просто інтуїція підказує, що я маю рацію. Не кожен, ризикуючи своїм життям, полізе у вогонь, щоб урятувати чужих йому людей.

— Тебе треба показати лікареві. Варя, чуєш мене? Але спочатку одягнути. Де твій одяг? Зможеш сама чи… мені це зробити?

— У нього Андрійко з Миколкою, — бурмочу, все ще ховаючи обличчя на його грудях.

— За пацанів не хвилюйся. Та спочатку лікарня. А потім… Варя, подивися на мене! — владність, як я розумію, частина його натури. Як і строгість. Піднімаю голову і ловлю його погляд. Погляд, який має твердий намір торкнутися моєї душі. Мабуть, тільки він уміє так дивитись. — Упевнений, тобі не хотілося б тут залишатися з кількох причин. Бачити щодня те, що лишилося від твоєї домівки ще ті тортури. Та й після того, що зробив з тобою цей… виродок. Мені шкода, що цього разу я запізнився. Це моя провина.

— Ти не винен, — трясу головою, перебиваючи його.

— Не сперечайся! …Мені краще знати. Можу відвезти тебе з братами до готелю. Мого готелю. Але про те, що він мій — Бігуси не в курсі. Платити не потрібно. Поживете там, поки я не організую для вас нормальну квартиру, — він тримає мене за плечі, дивиться в очі і чекає, що я послухаюсь. Але...

— А ти хіба не Бігус?

— Ні, Варю. Я не Бігус. Мені поки що доводиться вдавати, що я один із них, частина їхньої родини. Але я ніколи не вважав цих людей рідними.

— Безкоштовний сир буває тільки в мишоловці. Або за нього беруть плату... чимось іншим, — нервово ковтаю і відводжу погляд. — Я краще проситимуся пожити до двоюрідної тітки. Може, хоч у літню кухню пустить. Не хочу ні від кого залежати. От тільки боюсь, що хлопчиків соцслужба може у мене відібрати. І що Ренат мене переслідуватиме, щоб… — здригаюся, варто мені тільки все це уявити.

— Я дуже поважаю твою гордість і принципи, — зітхає Ян, усуваючи мене від себе. — Повернемося до цієї розмови трохи пізніше, тому що вона довга. У мене буде багато аргументів, у тебе заперечень. І в результаті ми вчинимо по-моєму. А зараз їдьмо до клініки, — подає мені білизну. Збирає з підлоги мій одяг. Все, що вчора стягнув з мене той паскудник.